Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

з усякими інструментами на кінцях: дискова пилка, ножиці, якісь довгі стрижні, про призначення яких можна було лише здогадуватися…

Істота виявилася моторошним гібридом тварини і машини. Вочевидь, вона розуміла, що за нею спостерігають, знала, що перебуває за стінами Глейду, і їй, мабуть, дуже кортіло проникнути всередину і поласувати людським м'ясом. Страх, наче пухлина, розростався в Томасових грудях, утруднюючи дихання. Попри провали в пам'яті, хлопець не сумнівався, що досі не бачив такого жахіття.

Він відійшов од вікна. Добрий гумор, що був у нього минулого вечора, здимів без сліду.

— Що це таке? — запитав Томас, відчуваючи, як від страху зводить живіт. Хлопець знову подумав, що ніколи більше не зможе їсти.

— Ми називаємо їх гріверами, — відповів Ньют. — Огидне видовище, еге ж? На щастя, вони вилазять тільки поночі. Коли б не Брами…

Томас уже засумнівався, що колись узагалі зможе втекти звідси. Десь випарувалася колишня рішучість стати бігуном. І все ж він не мав вибору. Так чи так, а зробити це доведеться. Дивна думка, якщо брати до уваги щойно побачене.

Ньют відчужено подивився у вікно.

— Тепер, друже, ти знаєш, яка чортівня водиться в Лабіринті. Це все не жарти. Та коли вже ти опинився в Глейді, ми розраховуємо, що ти постараєшся вижити і допоможеш виконати те, заради чого нас сюди послали.

— Що саме? — запитав Томас, не сподіваючись почути нічого втішного.

Ньют зазирнув йому в очі. Перші проблиски зорі освітили його, і Томас міг як слід роздивитися Ньютове обличчя — натягнуту шкіру і наморщене чоло.

— Знайти звідси вихід, зелений, — промовив Ньют. — Розгадати таємницю цього гнилого Лабіринту і відшукати дорогу додому.

За кілька годин двері знову відчинилися, гуркочучи, буркочучи та струшуючи землю, а Томас тим часом сидів за старим перехнябленим столиком неподалік Домівки. Він досі думав про гріверів і про те, що вони вночі роблять в Лабіринті. І як воно — бути атакованим цими жахливими тваринами?

Він спробував відкинути думки про гріверів і зосередитися на чомусь іншому. На бігунах. Томас повсякчас думав про них. Бігуни, не сказавши нікому жодного слова, вже покинули Глейд і помчали в Лабіринт, швидко сховавшись у його коридорах. Томас знехотя длубав виделкою яєчню з беконом, ні з ким не розмовляючи, навіть із Чаком, який сидів поруч і мовчки їв. Бідолаха спершу силкувався зав'язати з приятелем бесіду, а той уперто не відповідав. Зараз Томасу хотілося лише одного — щоб йому далі спокій.

Розум відмовлявся вірити в реальність. Ситуація видавалася просто неможливою. Невже Лабіринт такий величезний, що дюжині підлітків не вдалося вивчити його за всі численні вилазки? І як узагалі можна побудувати таку велетенську споруду? І головне: навіщо? Яке в неї може бути призначення? І для чого сюди закидають дітей? Давно вони тут?

Попри всі спроби не думати про грівера, думки про огидну істоту поверталися знову і знову. Щоразу як Томас заплющував або протирав очі, йому здавалося, ніби на нього накидається примарна звірюка.

Томас шостим чуттям знав, що сам він далеко не дурень. Одначе тут усе було незрозумілим. За винятком одного — йому судилося стати бігуном. Цікаво, подумав Томас, а чому він так у цьому впевнений? А надто вже тепер, коли знає, які почвари живуть у Лабіринті…

Хтось ляснув його по плечу, вивівши із задуми. Томас обернувся: за спиною, схрестивши руки на грудях, стояв Альбі.

— Щось ти не дуже виспався? — промовив він. — І як тобі зранку був краєвид з вікна?

Томас підвівся, сподіваючись, що незабаром з’ясує щось важливе або, щонайменше, розвіє похмурі думки.

— Гарний настільки, що захотілося дізнатися про цю місцину детальніше, — відповів він, побоюючись, аби його слова знову не викликали в Альбі спалаху гніву, як напередодні.

— Ходімо зі мною, шлапак, — кивнув Альбі. — Екскурсія починається просто зараз… — Ступивши кілька кроків, він раптом зупинився. — І жодних питань аж до завершення, ясно? Я не маю часу з тобою весь день панькатися.

— Але… — Томас загнувся, побачивши, що Альбі насупив брови. Невже цей хлопець не може бути бодай трішки привітнішим? — Розкажи мені. Я хочу знати про це місце все.

Вночі він вирішив нікому поки що не зізнаватися, що відчуває, наче бував тут раніше, і багато речей здаються йому знайомими. Йому здавалося, такі думки озвучувати не варто.

— Я розповім тільки те, що вважатиму за потрібне, зелений. Ходімо.

— А мені з вами можна? — запитав Чак з-за столу.

Альбі схопив хлопчика за вухо.

— Ай!.. — скрикнув Чак.

— У тебе що, нема роботи, баклан? — гаркнув Альбі. — Помиї вже виніс?

Чак закотив очі, а потім подивився на Томаса.

— Розважайся.

— Постараюся.

Раптом Томасу стало шкода Чака — тут, мабуть, його не надто поважали. Хай там як, а зараз хлопчиську нічим не зарадиш — треба йти.

І він пішов собі з Альбі, сподіваючись, що екскурсія офіційно почалася.

Розділ 7

Почали біля Ящика, де зараз люк затуляли дві металеві стулки, зімкнені на рівні землі; біла фарба на них давно потьмяніла і потріскалася. Було вже доволі ясно, і тіні від предметів падали в інший бік, ніж учора. Сонця ще не було видно, але здавалося: воно щохвилини може з’явитися над східним муром.

Альбі вказав на стулки.

— Це Ящик. Раз на місяць — обов’язково — він привозить новачка, на кшталт тебе. У цьому ж Ящику раз на тиждень сюди доставляють деякі речі — одяг і харчі. Багато нам не треба. В Глейді ми і своїм чудово обходимося.

Томас кивнув. Йому так і кортіло розпитати. «Хоч рота собі скотчем заклеюй», — подумав він.

— Ми гадки не маємо, як працює Ящик, звідки прибуває і хто ним керує. Жоден з прибулих шлапаків нічого про нього розповісти не