Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

на наших очах і кожного разу іншою смертю: чи від зарази, чи від дикого звіра в пустині, чи від рук розбійника; то щодня повертався живий: то здоровий і веселий, то калікою і жебраком, то змарнілим бранцем, викупленим з поганських рук. У такому горюванні минав час, і немовби того нещастя було ще мало, прийшло друге, з волі і руки злої людини.

Я вже згадував, як було з нашим солтиством, чи то з садибою, і як батько боронився від людської напасті. На святого Михайла він мав заплатити підстарості сто злотих і тоді міг жити спокійно на своїй спадщині. Строк давно минув, батько пропав без сліду, про затвердження, яке обіцяв король в Янові, ніякої чутки, отже прийшла нам погибель. Веліли нам забиратися з нашої маєтності, викидали силоміць. Мати захищалася, просила допомоги в бога і людей, бігала, бідолашна, до замку симбірського, благала, на порозі повзала і вимагала помсти з неба на тих, хто кривдить сиріт і. грабує чужу працю; ліпших, — казала, — на шибеницях вішають, — ніщо не помогло. Так відразу, за одним махом, зробили нас жебраками. Я вже був хлопець величенький і, коли б на те моя воля, сокирою боронив би батьківський хліб, з лука Семенового стріляв би, підстаросту і гайдука Кайдаша, певно, убив би і сам би загинув, але мати не дозволяла: цим не допоможеш, — казала вона, — лиш погубиш мене і себе.

Отож мусили ми терпіти. Але мені здавалося, що я проковтнув отруйну гадюку і ношу її живу під серцем, — так були отруєні моє серце і душа. Я дивився на небо: чи не розверзнеться воно і чи не спаде з нього вогненний грім на голови наших грабіжників? Ніяк не міг я зрозуміти, чому не гасне сонце над таким світом; де немає справедливості і кари на злочинців.

Коли батько розповідав, як король Зігмунт в Янові обіцяв йому затвердження на солтистві і як іменував його королівським фурманом, «auriga regius», то я був певен, що вже немає на світі такої людини, котра могла б зазіхати на нашу спадщину. А тут виявляється, що ні гетьман якийсь чи воєвода, а підстароста і гайдук слуга домоглися цього!

Коли б я був королем, то їздив би по всій землі польській, мав би при собі великий збройний загін у тисячу гусарів, яких я бачив у Самборі, закутих у сталь, з шумними крилами з журавлиних пер на плечах, так що кожний з них виглядає, як святий Михайло, архангел з вівтаря нашого костьолика, і велів би стинати голови всім, хто мордує справедливість. Тоді б і найсильніший боявся, а чесність радувалася б, і кожний бідний чоловік безпечно споживав би плоди своєї праці.

Бунтувалася моя душа. Мені було жаль і соромно, що я не схожий на козака Семена, який нічого і нікого не боявся: ні попа, ні старости, ані короля. Семен говорив, що найліпше право пише шабля, а куля в лоб — то печатка краща, ніж панська або канцлерова, і що погана та людина, яка не помститься за власну кривду. Пам’ятаю, Семен часто співав одну пісню, в якій повторювалися слова:

Гей, чи пан, чи пропав,

Двічі не вмирати!

От що! Почекаю, підросту, наберуся сил і розуму, тоді битимусь із злими людьми, з підстаростою і Кайдашем, і може, дасть бог, помощуся їм за кривду. А тепер треба битися з бідою. і здалося мені, ніби я від того нещастя враз став дорослим чоловіком, а все дитяче опало з мене, як цвіт з яблуні.

Милий боже, коли б то все так росло, без сонця, без роси, як біда росте! Ледве втиснеться через віконце, а вже вона господиня в хаті, всюди влізе, всюди загляне, з кожного кутка вишкіряє до людини довгі зуби, немовби говорить: «Як усе поїм, що маєш, то й тебе з’їм!» Сонця до хати не пустить, веселість з неї виганяє, за плечима в тебе сидить, вогнище студить, уночі сон відбирає, а як опит, то й уві сні кошмаром тебе душить, з ліктів дірявих вилазить, з очей твоїх світить, з одної миски з тобою їсть і твоїм голодом пасеться, стаючи щоразу міцнішою й чорнішою.

Такої біди і ми тепер зазнали. Мати, вчора ще солтисова дружина і господиня з діда-прадіда, а тепер бідна комірниця, перенесла речі до однієї сусідки, вбогої вдови; проживали ми там у тісноті й нужді. Коли нас по злодійському викидали з садиби, то пограбували все наше добро: корови, збіжжя, знаряддя, «бо, — казав підстароста, — безправно ви тут на чужому сиділи стільки літ, все це піде королю за прострочену оренду».

Дозволили забрати тільки мізерні меблі, вбоге дрантя, святковий одяг батька й матері. Все це ми потроху попродали і проїли взимку, а коли надійшла весна, треба було подумати, як жити далі. В Підбужі мати не хотіла залишатися, бо і заробітку тут вона знайти не могла, і сидіти тут далі було небезпечно: гайдук Кайдаш погрожував, що виганятиме нас на панщину. А тим часом він сам, мерзотник, змовившись з підстаростою, перебрався до нашої садиби, ніби це була його власна спадщина і наче для нього забрали її у нас.

У Стрілковичах, під Самбором, жив мамин свояк, працював ткачем. До нього і захотіла мати перенестися. Там я мав учитися ткацького ремесла. Перебралися ми до Стрілкович, але мені ткацьке ремесло зовсім не подобалось, і мати дозволила мені шукати хліба при будь якій солеварні. Я вмів читати і писати, а тому легше міг знайти заробіток на солеварнях і чегринах (кітлах), де завжди потрібна грамотна людина рахувати бочки. Після дядька Валентія нам лишилося трохи одежі і маленький молитовник. Оце й усе було моє спорядження. Я вклав його у вузлик, попрощався з матір’ю, при цьому обоє ми дуже плакали, потім закинув вузлик за спину, взяв костур і отак вирушив у світ божий, — з одним злотим і кількома грошами у капшуку. Лук Семена і ликовий сагайдак із стрілами я ще напередодні виніс крадькома далеко за хату: мати забороняла мені брати його з собою. «Як татарин, підеш, — казала вона, — і ще біди якої наробиш собі». Але я все таки взяв свою зброю,