Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

сухо відповів Марчук. — Ви піддали критиці мій план, ви викликали якогось «суперрозвідника»… Перед Радянською владою я чистий, все роблю заради користі справи… В міністерстві є люди, які не сумніваються в моєму сумлінні…

— Я подам рапорт, — не дивлячись на знервованого капітана, мовив Максименко. — Сизонову оголошу подяку… Він має вірний погляд на методи і способи, якими ми мусимо керуватись у своїй діяльності…

— Вам видніше, чи треба заохочувати підлеглих до писання кляуз, — уїдливо зауважив Марчук. — 3 того Сизонова згодом, думаю, непоганий наклепник вийде… Адже не прохолов за мною слід, а він вже сигналізує… Чи ти ба! Капітан Марчук поперелякував місцевих жителів, а його, бідолашного, дискредитував… А своєю бездіяльністю він сам себе не поставив у сміхотворне становище? Адже похихикують у нього за спиною вбивці: шукай вітра в полі, товаришу міліціонере!

— Неприязнь вашу до Сизонова зрозуміти неважко, — мовив Максименко. — Бо ж він засумнівався у вашій професійній порядності, а ви доволі честолюбивий, капітане…

— Ні, товаришу майор, — Марчук виструнчився. — Не подобається він мені за те, що проморгав злодійство на своїй дільниці, прогавив, щось собі мудруючи про свій авторитет, зграю бандитів, котра звила собі кубло у нього під носом… В чому ж тоді його професійна порядність? В писанні кляузних листів? Я, товаришу майор, так ненавиджу націоналістичних вбивць, що у мене кров закипає в жилах з кожним їхнім безкарним злочином… І тих, хто в роботі виявляє нехлюйство, вшановувати не можу… Пояснення, яке ви вимагаєте, я подам через годину.

— Тільки без гучних загальних фраз, — попередив Максименко. — Бо потрібен документ, а не ваші емоційні сповідання… Маю завтра ж виїхати в Крутий, побесідувать з людьми… Треба якось згладити враження од ваших бесід..

Майже непомітно сплинули два місяці підготовки капітана Сокрути до виконання відповідального завдання. Він досконально вивчив паролі і явки, ланцюг зв'язківців, топографічну карту Чорного лісу, котрий мав пройти, не покладаючись на сторонню допомогу. Звикав і до нового свого прізвища та імені. Симон Колиба. Віднині це його псевдонім.

— Був такий? — поцікавився Тарас, коли Максименко запропонував йому скористатися цим ім'ям.

— Був. Заарештований в тридцять дев'ятому. Один з фанатиків ідей «самостійності».

— Можливі зустрічі з тими, що знали колись цього Колибу?

— Один на сто шансів… Він з Тернопільщини, а в націоналістичних бандах переміщення, сам знаєш, рідкісні… Не виключено, звичайно, що хтось і завіявся з тих країв… Але ж минуло вже стільки часу та й Колиба був з рядових, особливим нічим не відзначився… Родичі його — брат і сестра, проживають у Східній Україні, батьки померли в час війни…

— Розумію, — кивнув Тарас. — Дійсна його біографія краще будь-якої вигадки.

— На небезпечну справу тебе посилаю, друже, — підійшов до нього Максименко. — Боюсь за тебе… І разом з тим живе в мені велика віра, що все буде гаразд. Ось така інтуїтивна переконаність. Інакше не послав би.

— Вирушати коли?

— Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.

Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.

Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.

Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.

— Сьогодні вирушаю, Зіно, — сказав Тарас, пригорнувши дружину. — Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…

— Надовго? — спитала Зіна, мов і не чула його прохання.

— Не знаю…

— Це дуже небезпечно, Тарасе?

— Йду далеко з відповідальним завданням, — ухилився Тарас од відповіді. — Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…

— Якої небезпеки? — здивувалась Зіна. — Навколо свої люди…

— Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?

— Ні, не поїду я звідси! — твердо відповіла Зіна.

Неспокійна Гончарівка

Дмитро Петльований піднявся, ледь засіріло у вікнах. Вийшов у двір, розкашлявся. Напівсонні кури вже сновигали попід тином, рохкала у хліві свиня. Дмитро узяв відра й коромисло і подався на вулицю, до криниці.

Так щоранку. Перед роботою він допомагав Насті впоратися з худобою, а потім, кинувши у сумку нехитрий сніданок, йшов через свій город і леваду в механічні майстерні, що кількома трубами виглядали з-за горбка.

З тридцять дев'ятого року, як переселився сюди з Нікополя, ходить