Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

Він не згадував фронт, недарма ігуменя сказала, що він попросив її ні про що не розпитувати, але, певне, — це зрозуміла Літа — він ні на хвилинку не забував те, що побачив і пережив там, і зараз він наче обірвав свої думки.

— Ну, нащо про це говорити? Ви так щиро молилися в церкві, а потім так щиро шукали щастя, а потім так усміхалися, — і він сам нарешті усміхнувся просто і ласкаво, і обличчя його зовсім змінилось, наче він був уже давно знайомий. — Я давно не бачив, щоб так усміхалися, — мовив він далі, — може, й ніколи, може, тільки в ранньому дитинстві.

— Та правду мовити, я й не молилася в церкві, — наче виправдовуючись, знову таки усміхнулася Літа, задоволена, що він змінився, і почуваючись з ним вже зовсім вільно. — Я просто спочивала, слухала хор, а потім захотілося вийти на свіже повітря, пройтися...

— Ну, ви майже летіли, а не йшли, — зауважив Ігор Павлович.

— Я завжди так швидко ходжу, така вже звичка, інколи навіть побігти хочеться, — призналася вона, але щоб він не вважав це легковажністю, додала: — Я завжди поспішаю, так уже виходить, що завжди ніколи і треба все встигнути.

Вони пройшли кілька хвилин мовчки, але мовчання не обтяжувало, вже якась незрима ниточка простяглася між ними. Ігор навіть щось тихенько почав насвистувати, знову дивлячись кудись убік, а Літа на нього.

— Пробачте, — мовив він, — це така вже погана звичка з’явилась там... тьотя вже робила мені зауваження.

— Ні, ні, будь ласка, я, навпаки, нічого не маю проти, коли це звучить не фальшиво і пізнаєш щось знайоме, а у вас тонкий слух, і це надто вже тепер знайомий мотив. Це ж «Прощання слов’янки», правда? Я впізнала? Я люблю цей марш, оце коли сюди їхали, вчора, з ним проводжали на вокзалі состав на фронт, — додала сумно. — і звідти прийшов також...

— Уже не під звуки маршу, а під стукіт костурів?— ущипливо кинув Ігор. — Уже відроблений матеріал...

— Торік не сподівалися, що так затягнеться війна, і головне — початок був такий переможний...

— А тепер ми відійшли навіть далі, ніж були, і не через те, що стали гірше воювати, а через безглуздість у керуванні, — переконливо, з болючою гіркотою сказав Ігор, — Нам, офіцерам середнього і молодшого рангу, незрозумілі мотиви багатьох наказів, хоча ми ясно бачили, що ця війна — злочин неймовірних розмірів, мільйони вбитих, поранених, скалічених. Заради чого? Знаєте, чому я так презирливо висловився з приводу прищеплених нам з дитинства різних моральних правил? Адже там найближче спізнав солдатів — ненавиджу, коли наші дами-благодійниці стогнуть: «Солдатики, солдатики»... А юрби біженців? А зруйноване мирне життя тисяч людей у селах, містах, які ми зайняли, і нас зустрічали як братів Галичина, Карпати, а потім ми відступали, і що вже робили там вороги?! Ніколи не забуду цей ганебний відступ, цю нестачу снарядів, куль, коли ми були спроможні воювати! Але ж, крім цієї нестачі, я певен, мали місце і вищі дипломатичні змови з союзниками, не відомі нам, простим смертним... Пробачте, навіщо я почав про це говорити?

— Ні, ні, кажіть, адже про це стільки говорять, бо справді тільки бачать, як цього року дедалі гірше й гірше скрізь, а справжні причини? Хіба хто знає, розуміє, як ви сказали, простих смертних?

— А за все розплачується армія життям тисяч солдатів. Знаєте, не на одній братській могилі на хресті читав я: «стільки-но нижніх чинів, стільки-но офіцерів», імен і прізвищ здебільшого нема, надто їх багато довелося б писати, та й невідомо, хто в цих могилах, але на багатьох ще написано: «Прощавайте, товариші, незабаром зустрінемося». Там, коли завжди поруч смерть, особливо цінуєш правду життя, правду людських взаємин. От лежав я у лазареті і багато передумав і переоцінив. Які тут до біса правила, прищеплені нам з дитинства? Знаєте, мені дуже важко пересилити себе і не говорити з тьотею про всю ту фальш, що в’їлася в усі пори нашого життя. Монастир тільки в ранньому дитинстві здавався мені святим місцем, а зараз я відчуваю особливо ту фальш, що її оточує, якою вона, власне, вміло керує. Що може бути протиприродніше, ніж чернецтво? От і ви сказали, що вам шкода черничок. Ви, боронь боже, не кажіть нічого про мої слова тьоті Соні, — так її звали до постригу — Софія, — пояснив він, — вона і так щось надто пильно і неспокійно вдивляється в мене. Навіть добре, що все відносить на поранення. А воно, чесно кажучи, було зовсім не варте хвилювання, — він презирливо махнув рукою, — я навіть радий, що завдяки цій дрібниці дали невеличку відпустку.

Вони йшли алеєю, де бузок виріс заввишки лк дерева і казкові стіни обабіч охороняли стежку, яка вела до річки. Літа помітила, що він трохи кульгає, певне, поранений був у ногу, але нічого не спитала, як і про невеличкий шрам на скроні. Вона тільки подумала: зовсім не псує обличчя, він гарний, не гірший за нашого Ілька.

Ілько був, як відомо, для всієї рідні і знайомих еталоном і критерієм чоловічої краси та привабливості. «Він, як і Ілько, не просто гарний, а інтересний», — додала подумки. Після розмови з ігуменею вона уявила його гарненьким офіцериком і зовсім молоденьким. Ігор був також далеко не старий — між 25 і 30 роками. Хвилинами виглядав старшим, і вираз обличчя в нього був суворіший, ніж у Ілька, як у людини досвідченішої, без юнацької