Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

у камені, поглинений переливчастою хвилею кольорів і відтінків. Алмаз знову посвітлішав, став прозорим, і Конан побачив мага в самісінькому його центрі. Кімерієць не відривав очей від каменя, і йому здавалось, що все відбувається десь неймовірно далеко, в іншому вимірі.

Усередині кристала з’явилася зелена фігурка з головою слона й прекрасними крилами за плечима. Яра стрімголов тікав від неї, а месник мчав за ним назирці. Раптом величезний алмаз лопнув, як мильна бульбашка, і розлетівся на тисячі різнокольорових іскор. Кришка столу з чорного дерева спустіла так само, як мармурове ложе, на якому покоїлося колись тіло дивної істоти родом із Космосу, — істоти на ім’я Ягг-коша, або Яггах.

Кімерієць вибіг із кімнати й стрімголов скотився сходами вниз. Приголомшеному до глибини душі варвару й на думку не спало, що треба було тікати тим самим шляхом, яким він потрапив до вежі. Стрімкі сходи привели його до просторого помешкання в цоколі вежі. Конан зупинився на мить — це була кімната варти. Полум’я смолоскипів відбивалося в полірованих кірасах22 гвардійців, виблискували руків’я мечів. Деякі стражники сиділи за столом, схиливши на груди голови в гребенястих шоломах, інші нерухомо лежали на підлозі з ляпіс-лазурі23 серед безладно розкиданих кухлів та перекинутих бурдюків із вином. Кімерієць знав, що всі вони мертві, Яггах обіцяв і дотримав слова — варта заснула навіки, коли на неї лягла тінь величезних зелених крил. Конан недовго роздумував над тим, які чари допомогли йому вибратися з вежі, — за сріблястими дверима, розчиненими навстіж, уже займався світанок.

Кімерієць заглибився в гущу саду, а коли вранішній вітер доніс до його ніздрів підбадьорливий запах сирої землі, стрепенувся, ніби відганяючи рештки жахливого сну, і прискорив кроки. Що ж це було? Чи була вежа справді зачарована, чи все це йому тільки наснилось? Озирнувшись укотре, він побачив раптом, що струнка споруда, яка чітко вимальовувалася на тлі досвітнього пурпурного неба, хилиться до землі, а її усипана коштовним камінням верхівка розпливається в променях сонця. Почувся оглушливий тріск, і Вежа Слона розсипалася на порох.

…Те, що сталося з Кононом у Вежі Слона, мало чого його навчило: повернувшись до міста, він невдовзі зовсім забув і мага Яру, і Ягг-кошу, і все, що було пов’язане з Магією Алмаза. Проте розгульне життя злодія, що так приваблювало його спершу, поступово теж почало йому набридати…

У ДОМІ ЛИШЕ НЕГІДНИКИ

1

На придворному балі Набонідус, Червоний Жрець, справжній володар столиці, м’яко торкнувся плеча молодого аристократа Муріла, той обернувся й зустрів загадковий погляд чаклуна. Жоден з них не вимовив ані слова. Набонідус ледве помітно вклонився й простягнув юнакові маленьку золоту коробочку. Муріло давно вже затямив, що Набонідус ніколи й нічого не робить без причини, і скористався першим-ліпшим приводом, аби податися додому. Там він, відкривши коробочку, знайшов у ній людське вухо, яке відразу ж пізнав за характерим шрамом. На лобі юнака виступив холодний піт — гадати про те, що означав погляд Червоного Жерця, не було потреби.

Муріло був відомим чепуруном і завзятим ловеласом24, але він не був боягузом і не збирався здаватися без бою. Було не зовсім ясно — грає з ним Набонідус, як кішка з мишею, чи дає змогу втекти, податися в добровільне вигнання. Проте він, Муріло, усе ще живий і на свободі, а це означало, що він має ще кілька годин — певне, на роздуми. Утім, йому не потрібні були роздуми, рішення давно вже прийняте. Все, що тепер потрібно, аби його здійснити, — це знаряддя. І цим знаряддям забезпечила його доля, що невпинно плете свої нитки, схрещуючи їх у найнеймовірніших сполученнях.

В Аренжуні жив якийсь жрець, що служив богу Ану. Храм цього бога стояв поблизу кварталу бідноти. Жрець той, добродушний на вигляд товстун, займався скуповуванням краденого й водночас шпигував на користь гвардії. Справи йшли чудово, і в шкатулку жерця двома дзвінкими струмочками стікало золото, оскільки сусідній із храмом квартал був саме тим знаменитим Лабіринтом — бедламом неймовірно заплутаних брудних вулиць із безліччю наймерзенніших злодійських кубел, де можна зустріти кого завгодно: від гультяя-придворного до страшенного негідника-розбійника й професійного злодія. Серед останніх вирізнялися особливою зухвалістю й хоробрістю гандерландець, що дезертирував колись із найманих королівських військ, і варвар-кімерієць на ім’я Конан. Гандерландця виказав жрець, його схопили й повісили на ринковій площі. Кімерійцю ж удалося втекти. Коли він випадково довідався про зрадника, то страшенно розлютувався, увірвався до храму і відтяв донощику голову.

Місто завирувало. Убивцю жерця шукали довго й старанно, проте марно, і, швидше за все, не знайшли б ніколи, якби не одна з місцевих повій. Вона провела варту до потаємної схованки, де наче вбитий спав варвар, який до напівсмерті упився кислим вином. Кімерієць, коли його почали в’язати по руках і ногах, прокинувся, устромив кинджал у горло офіцеру, розкидав солдатів і, безперечно, зумів би втекти, коли б не хміль, що все ще затьмарював йому мозок. Злочинець миттю схопився з ліжка, стрибнув у двері, — але схибив і мало не зніс кам’яну стіну, як врізався в неї лобом.

Коли він опам’ятався, то побачив, що сидить у підвалі міської в’язниці, прикутий до стіни ланцюгами, і впоратися з ними явно не під силу навіть його сталевим м’язам. Напівсидячи-напівлежачи на оберемку гнилої соломи, варвар проклинав на всі заставки зрадницький напій і жіночу підступність, коли раптом загримів засув, і на порозі з’явилася людина, закутана в сірий плащ, з обличчям, закритим чорною хусткою. Кімерієць подивився на незнайомця, вгадуючи в нічному гості ката, якого послали, аби впоратися з ним на місці й без зайвих балачок. Він лише переконався в цьому, коли вловив цікавий погляд незнайомця, що ковзнув по його тілу.

— Ти хочеш жити? — запитав Муріло, бо це саме він стояв перед в’язнем.

Варвар відкашлявся, і в його очах зажевріло. Він не мовив жодного слова, але юному аристократові було цілком Достатньо того, що він помітив у погляді велетня.

— Я хочу, щоб ти вбив для мене людину.

— Кого?

Голос Муріло притишився до шепоту.

— Набонідуса, королівського верховного жерця.

На обличчі кімерійця не ворухнулася жодна жилка, він не відчував навіть тіні страху перед сильними володарями світу цього — король чи жебрак, йому було байдуже. Він навіть не надто здивувався тому, що Муріло звернувся саме до нього, хоч у Лабіринті не бракувало найманих убивців найвищої кваліфікації.

— Коли я звільнюсь?

— Не мине й години. Уночі цю частину темниці