Григорій Соломонович Глазов - Приватне доручення

не живе. Місяць тому, як хороший працівник, він був переведений на самостійну роботу в Клуш — лісничим, але про цю радісну подію він чомусь не вважав за потрібне нам повідомити, — сяйнув очима Ігор. — Я ще з Москви домовився з капітаном Лоськом, що він відразу ж виїжджає в Стопачі, дізнається що і як і буде там чекати на мене. Але Лосько зняв мене з поїзда в Клуші і повідомив про оцю несподівану перестановку кадрів у лісгоспі.

— Отже, в усьому винен директор лісгоспу? — Посміхнувся Степаничев. — Спритний ти від шишок захищатись! Ну, що ж далі?

— Капітан пішов до Старого схрону у Воронячу ущелину. Ярема показав це місце. З ним у нас обійшлося все гаразд. Треба думати, бункер — очевидне місце побачення Омелька з «Начальником». Домовились, що Лосько викличе туди по рації працівників Стопачннського райвідділу. Одному йому буде важкувато. Ну, а мені довелося «зашкутильгати»: треба було перевірити зв'язки лісника: побути з ним, завоювати його прихильність. — Ігор посміхнувся, пригадавши, як подобрішав Ярема, коли побачив гроші.

— Ну й що ж ви вияснили?

— Небагато, Юрію Кириловичу. З уривчастої його розмови з дружиною я зрозумів, що хоче він мене сплавити комусь в Стопачах. Йому наказано нікого у себе не тримати. Можливо, що встиг би й більше, та от прикордонники поспішили.

— Ну, що ж, Ігоре Олександровичу, тепер слухай мої новини, — ї генерал детально передав зміст своєї бесіди з стрілком-радистом Гербертом Прейсом.

Ігор занепокоївся. Минуло вже більше доби, як у Воронячу ущелину прибув ворог. Очевидно, той, що повинен іти в схрон. Не діждавшись підтримки, капітан Лосько може сам спуститись в бункер і зустрітись з парашутистом, який, безумовно, знає Омелька в обличчя, хоча б по фото. Сутички не минути. І невідомо, хто буде переможцем. Карпенко поділився з генералом своїми побоюваннями.

— Може, зв'яжемося з капітаном по радіо? — запропонував Кулемін.

— Сенс є, вірно, — погодився Степаничев.

В ефір поснувався пискіт морзянки. Але черговий радист доповів, що «Рубін» — позивний Лоська — не відповідає.

— Я подзвоню в Стопачі,— сказав Карпенко, охоплений тривогою за долю товариша. — У них, можливо, є якась вість.

Степаничев мовчав. Розстебнувши кітель і заклавши великі пальці за помочі, він ходив по кімнаті. Кулемін смикав себе за вуса.

Ігор сидів біля столика й чекав, доки комутатор з'єднає його з Стопачами. Його насуплене обличчя здавалося зараз дуже сердите. В трубці щось клацнуло.

— Говорить підполковник Карпенко. Мене цікавить капітан Лосько. Давно? Скільки чоловік? Добре, до побачення. — Він обережно поклав трубку. — Товаришу генерал, годину тому за викликом Лоська до схрону пішло шість працівників. Більше ніяких даних…

— Погано. Все це дуже повільно. Ану, ще раз по рації спробуйте…

Карпенко зрозумів, що на душі генерала не так уже спокійно, як це здалося б з першого погляду.

Біля чотирьох годин ранку нарешті принесли шифровку від капітана. Генерал, що дрімав саме в кріслі, прочитав її і простягнув Кулеміну. Карпенко спав, схилившись на телефонний столик кучерявою головою. Кулемін торкнув його за лікоть.

Ігор розплющив очі і відразу ж схопився. На щоці червоною плямою темнів слід від нарукавного ґудзика. Він прочитав радіограму, полегшено зітхнув, але відразу ж стурбовано поглянув на генерала.

Капітан повідомляв, що дочекався підмоги. Удвох з офіцером райвідділу він пробрався І схрон. Решта залишилася вгорі в засідці. Схрон порожній, але слідів багато: парашут, консервна банка, свіже ломаччя. В бункері недавно була людина. Схрон фундаментальний. Має запасний хід вздовж підніжжя гори і виводить назовні в густі кущі за 170 метрів ліворуч від люка. Цим запасним ходом той, що приходив, не скористувався. Пішов він тим же шляхом, що й прийшов. Лосько терміново просить собаку-шукача.

Степаничев обурився:

— Недотепи! Чому відразу не взяли з собою собаки! Це ще дві години втратили. Дві години! Ну, я їм дам, цим стопачинським пінкертонам!

Кулемін пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. Він зупинився біля карти, потім різко закрив її шторкою.

— Ущелину й гори прочісувати вже безнадійно, Юрію Кириловичу. Він прийшов у схрон раніше від нас і вибрався звідти теж раніше. Зараз біля п'яти. Пішов він, коли йшов дощ. Порахуйте! За цей час він міг піти і в бік Клуша і в бік Стопачів.

Перші промені сонця, пронизавши електричне світло, кинули на обличчя генерала жовті плями. Він звівся і погасив лампу.

— Ворог обігнав нас в часі. І тепер йому майже наплювати: знаємо ми, що він був у схроні, чи не знаємо. Посилай, Яків Ілліч, прикордонника з собакою. Негайно. На моєму вертольоті. В схроні залишимо засідку.

— Слухаю. — Кулемін швидко вийшов.

Степаничев узяв радіограму Лоська і, піднісши до очей окуляри, вдруге прочитав її. Потім повільно поклав.

— Звідки там схрон? Та ще фундаментальний? — Генерал звівся. — Слухай, Карпенко. Чи не той це схрон, про який ходила серед бандерівців у 44–45 роках своєрідна легенда? Пам'ятаєш, одні називали його «Невидимим схроном», інші —«Казначейським», але всі розповідали одну і ту ж історію його будівництва. В 43 році таємно споруджувалось велике сховище. Після того, як на останнє перекриття поклали останній дерен, боївка, їхня служба безпеки, розстріляла всіх будівників. Потім ці ж бойовики випили в новому схроні каністру самогонки Щ в честь новосілля і за помин душ будівників. Та й упилися навіки: в самогонці був цїаністий калій. Живим залишився лише крайовий есесівець «Ірод». Симпатичне псевдо! Він один замурував своїх горілчаних братів у цьому ж бункері, в спеціальній ніші. Так була збережена таємниця місця знаходження схрону. Багато хто на допитах розповідав, що «Ірод» переніс туди казну всіх загонів. Що стосується казни — я не знаю. Але в 44–45 роках ми одержали дані, що деякі члени їх керівної верхівки гуляють в районі Стопачі — Клуш. Ми з ніг збилися, але так нікого і не знайшли. Як вода в пісок, зникали вони з-під самісінького носа. Було зрозуміло, що в них є десь сховище. По-моєму, Карпенко, ти брав участь в тій операції з тепер уже покійником Любимовим? Ну, так, в 45 році ми вислідили «Ірода» й одного з їхніх керівників «Устима».

Карпенко курив і слухав генерала. Він в думках доповнював його розповідь, пам'ятними деталями: жовта цівка диму вилася догори; тонка, непевна, вона нагадувала схудле, немов пергаментне обличчя Володі Любимова. Коли це було? Здається, в жовтні 1945 року. Ігор, тоді командир роти автоматників військ НКВС, і оперативний працівник райвідділу капітан Люби- мов з групою бійців осідлали бандитську стежку в глухомані лісистої ущелини. Мали дані, що цим шляхом мав пройти кудись на «відсидку»