Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

в Констанці палало вогнище. Потім разом з празькими гуситами сидів ув'язнений у міській ратуші. 1420 року серед тисячі пражан зустрічав переможця над хрестоносцями — сліпого Яна Жижку, який одне око втратив під Грюнвальдом, а друге в битві з німецькими лицарями на Вітковій горі. Тоді пішов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вітовтом. Звідки міг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патриціям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехії, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.

Нікого з рідних не застав на Підзамчі — роком раніше мор спустошив Львів, а з халупи й сліду не залишилося. Тож пішов Волинським шляхом навмання і на другу ніч зупинився в Олеську.

…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташкове за кінними та й пішими теж. Кволість в'ялила його все більше й більше, він вряди–годи приставав і вдивлявся у сиву імлу, чи не видніє де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над білим рівним полем лише кружляло гайвороння і вітер свистів у гіллі тополь і в сухому стеблинні, що стирчало над шкірою снігу.

— Чорне гайвороння на Русь, — простогнав. — Де наш Жижка?

І, наче у відповідь, зателенькали позаду дзвіночки. Він оглянувся і зупинився. З синього туману вихопилися запряжені парою гнідих коней залубні. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помітив його чоловік, що сидів у санях, закутаний бараницею. Він гукнув до візника:

— Стій, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.

— Таж він, — відказав візник, зупиняючи коней. — Я його зразу впізнав, але ж не підбирати вашій милості по дорозі всіляку голоту.

— Голота голотою, а грамотій у нас один, — мовив Івашко і помахав Осташкові рукою.

Осташка в Олеську знали всі. Він появився кілька років тому, а звідки — городяни не відали та й не цікавилися: багато ж люду — торгового, ратного, жебручого — мандрувало битим шляхом, що проліг з Угрів на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив він далеко за кресом города, на узбіччі Білої гори, і називали його Каліграфом, бо умів він писати по–руськи, по–польськи й латиною: його послугами користувалися путні бояри, ленна шляхта, купці, цехмістри і навіть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.

— Сідай, Осташку, — боярин зробив місце біля себе. — І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенієш десь по дорозі… Невже ти думаєш, що без тебе не відбувся б конгрес на Волині?

— Хай Бог віддячить вам, боярине, — всівся Осташко скраєчку біля старости, і коні рушили. — Я вже справді з ніг падав… Кепкуєте собі з мене, пане Івашку, бо маєте думку, що тільки ратні люди вирішують долю поспільства…

— А ти думаєш, що літописці — теж? То має щастя наша поспільність, що я затримався учора в маєтку Давидовича біля Шепеля. У свата мого будучого… судді нашого… — Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потім додав тим же жартівливим тоном: — Бо якби не наздогнав тебе, то ти б і закоцюб…

Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась і дивилась на батька синіми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.

— Дочку свою за сина Давидовича віддаєте? — перепитав.

В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Каліграф знітився і чемно вклонився Орисі:

— Щасти тобі, дівчино…

Вона промовчала, тільки перевела холодний погляд на нього, і згадався Осташкові скоморох Арсен і його слова: «А ми де пиво п'ємо…»

«Невістка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, і далі питимеш у багачів пиво, не знаючи того, що воно відібране від тебе і подане тобі як милостиня. Ти і в Давидовича питимеш, коли покличе, і не пектиме тобі ялмужна, хоч, може, десь і сплесне на твоїх гуслях плач. Плач дитини, яка не знає, що її болить. Болить–бо тільки усвідомлений біль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на іншу — не гідний її любові скоморох, який грає на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпільманів[14] з псалтеріонами в руках, які йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено військо Сигізмунда! Де наш Жижка?»

Осташко позирав на боярина: чорні вуса і борода окреслили міцні м'ясисті губи, з–під кущистих брів дивилися у простір темні очі — видно, дочка у мами голубизну взяла, — про щось думав Івашко: упертість і сила зібралися у погляді й на стужавілому обличчі. І згадався Осташкові Свидригайло, якого бачив учора, — була подібність в обличчях цих двох мужів. Свидригайло — наш Жижка? О, ні… Він — ображений Ягайлом і Вітовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якої ще не дотягнувся, а не українна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидригайла, але усвідомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаєшся і береш собі в перші дорадники Давидовича — здиру, який неправими судами нагарбав маєтків по всій Червоній Русі.

— Про що думаєте, боярине? — спитав Осташко.

— Рать буде, — відказав тихо староста. — Буде остання рать.

— Ви ж до весілля готуєтеся, пане Івашку, а не до раті.

— В'їдливий ти, Каліграфе. А мені потрібна підтримка Давидовича. Ти цього не розумієш…

— А люд піде за нього воювати?

— Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш і далі свій літопис?

— Писатиму.

— Навіщо? Кому який хосен з того писання?

Осташко довго мовчав, а потім заговорив:

— Ішов убогий пілігрим на прощу крізь гірські нетрі, посковзнувся і впав у яскиню, звідки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пілігрима, холодний сон склеплював його повіки. І тоді, коли вже й рушитись не міг, він побачив соболя, який проскочив неподалік нього у вузьку ущелину і зник. «Є вихід! — вигукнув пілігрим. — За три кроки від мене!» І замерз на лютому морозі, і слова його замерзли теж.

Надійшов тою дорогою другий пілігрим, і настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодної надії вийти звідси. Зм’як сніг, пожуркотіли струмки, і розмерзлися слова загиблого. Почув їх другий пілігрим, знайшов за три кроки від тліну ущелину, вийшов на волю і