Станіслав Лем - Фіаско

бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася-вона лишалася так само грізною, але по-інакшому. Здавалось, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибилися у височінь, щоб застигнути дико й мертво.

Ангус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина більш ідилічної планети. Акумуляція мертвотності вулканічних згустків просто вражала. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий велетень перестав здаватися велетнем. Він дрібнів поряд з цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи в провалля, розтяг їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого ландшафту діглатор здавався комашиною, котра повзе попід склепінням будівлі, покинутої велетенськими мешканцями. Однак справжні пропорції були ще разючіші.

Власне, в цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодне порівняння з земними горами. Тут виявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави у камінь. Чужим, бо Сонце тут не було полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, убитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року.

На виході з ущелини Ангус побачив заграву — вона підіймалася щораз вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, як мед, Сатурн.

Різкий крен кабіни, пронизливий зойк моторів, на який гіроскопи зреагували швидше, ніж він сам, нагадали йому, що тепер не час на споглядання. Покірливо схиливши очі додолу, Ангус нараз усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи в збруї, він совав і сіпав ногами, ніби дитина, що розважається на гойдалці, та при цьому відчував кожен громовий крок діглатора. Дно ущелини ставало дедалі стрімкішим. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинивсь у глибокій тіні, й поки Ангус увімкнув прожектор, ледве встиг обминути виступ скелі.

Інерція маятникове розігнаних важезних кінцівок, ніби скоряючись першому законові Ньютона, тягла діглатор по прямій лінії, хоча доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі світилися спокійним зеленим світлом, ураз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав — отже, могли перегоріти запобіжники. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого діглатора, Ангус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, і велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.

Пілот стріпнув головою, радий, що в ущелині втратив зв’язок із Госсе, бо самодіючий передавач показав би на моніторі всю його пригоду. Ангус вийшов з глибокої тіні і подвоїв увагу. Йому зробилося соромно — справа була елементарна й стара, як світ. Адже зрушити з місця окремо тепловоз і зрушити його, коли до нього причеплено вервечку вагонів, — це абсолютно різні речі. Висячи в збруї, Ангус імітував маршовий крок, і колос був знову напрочуд слухняний. Пілот у шибку бачив, як слабкий порух його руки в ту ж мить стає змахом кліщуватої лапи, а коли він робить крок, баштоподібна нога зблискує диском коліна, висуваючись уперед.

Ангус відійшов од космодрому вже на п’ятдесят вісім миль. Це він знав з фотографій, зроблених супутником, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), що дорога до Грааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване «кладовище» й вулканічну ущелину, яку він щойно поминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, зроблена серією термоядерних вибухів. Це був найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана, і раніше ніхто не міг його подолати інакше, ніж здершися стрімкими схилами. Ядерні вибухи в’їлися в сейсмічний бар’єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розрізає шмат масла. На карті, що світилася перед Ангусом у кабіні, це міжгір’я було геть обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут ні в якому разі не можна виходити з машини.

Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір’я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Ангус почув Госсе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Госсе повідомив, що по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Грааль.

І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діглатора за коліна, Ангус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діглатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.

Ангус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. Їхнє ртутне проміння змагалося з клуб’ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір’я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід «Полукс», намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам’яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.

І все-таки Ангус мусив уповільнити хід, бо «Полукс», набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення — інженерам не пощастило приборкати його повністю.

Останні триста метрів Ангусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги «Полукса». Ангус так пильно вдивлявся в грунт