Джонатан Свіфт - Мандри Гуллівера

мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це мусить викликати у глядача особливу пошану до нього. В імператора різкі мужні риси обличчя з австрійською губою й орлиним носом[14]. У нього оливкового кольору шкіра, ставна постать, пропорційні частини тіла, руки та ноги, граціозні рухи й велична постава. Він не такий уже молодий — має двадцять вісім років і дев'ять місяців, королює щось із сім років і королює щасливо та здебільшого переможно. Щоб краще бачити його, я ліг на бік, і його обличчя було тоді на одному рівні з моїм. Він стояв ярдів за три від мене, потім я не раз брав його на руки і тому не можу помилятися в моєму описові. Його вбрання було дуже звичайне та однобарвне і являло собою щось середнє між азіатським та європейським одягом. На голові мав він легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з плюмажем. На випадок, коли б я звільнився, він тримав у руці, щоб захищатися, витягнений із піхов меч дюймів три завдовжки. Піхви та держало його були всіяні діамантами. Голос імператора верескливий, але такий ясний і виразний, що я добре чув його, навіть стоячи на повний зріст. Дами й придворні були розкішно вдягнені, і місце, де вони стояли, нагадувало розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом і золотом. Його величність раз у раз звертався до мене; я відповідав йому, але ні він, ані я не розуміли один одного. Тут же було багато священиків та юристів (судячи з їхнього одягу), яким велено було розмовляти зі мною, і я говорив до них усіма мовами, які знав хоч трохи, в тому числі німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською, але без наслідків. Через дві години імператор і почет повернули до міста, і я залишився сам під доглядом великого загону солдатів, що мали охороняти мене від настирливості, може, і лихих вчинків черні. Юрба безцеремонно тиснулася навколо, а коли я сидів біля дверей свого будинку, деякі наважилися навіть вистрелити в мене, і одна стріла мало не влучила мені в ліве око. Полковник наказав схопити шістьох заводіяк і визнав за найкращу кару віддати їх зв'язаних у мої руки. Підштовхувані тупими кінцями солдатських списів, злочинці наблизилися до мене. Я взяв усіх їх у жменю, а потім, поклавши п'ятьох із них у кишеню мого камзола, вдав, ніби хочу з'їсти живцем шостого. Бідолаха відчайдушно репетував, а полковник та офіцери дуже хвилювались, особливо побачивши, що я видобув із кишені ножика. Та я хутко заспокоїв їх, бо, приязно дивлячись на полоненого, розрізав ножем мотузки, якими його було зв'язано, і обережно пустив на землю. Він одразу втік. Так само зробив я і з іншими, дістаючи їх одного по одному з кишені, і побачив, що моя великодушність справила гарне враження на солдатів та народ і дуже прислужилася мені згодом при дворі.

Проти ночі я не без труднощів уліз у мій будинок, де ліг просто на долівку, і робив так протягом двох тижнів, доки не був готовий матрац, замовлений для мене імператором. На возах привезли шістсот звичайного розміру матраців. Сто п'ятдесят їх зшили докупи в моєму ж будинку, зробивши з них один, що підходив мені й довжиною, і шириною. Таких матраців було покладено один на один четверо, хоч я міг обійтися й без них, бо підлога в храмі була з м'якого каменю. За таким самим розрахунком пошили мені простирадла та ковдри, досить пристойні, як на людину, що стільки часу жила поневіряючись.

Коли про моє прибуття стало відомо в усій імперії, то подивитися на мене посунуло стільки заможного, ледачого й цікавого люду, що багато селищ спорожніли зовсім, і, якби не видано було спеціального імператорського декрету, сільське та хатнє господарство країни могло б зазнати збитків. Декрет цей наказував, щоб усі, хто бачив мене один раз, негайно ж поверталися додому, і забороняв підходити до моєї оселі ближче, ніж на п'ятдесят ярдів без особливого дозволу від двору, чиновники якого заробили на цім чимало грошей.

Тим часом імператор часто скликав державну раду обговорювати питання про мою подальшу долю і — як я пізніше довідався від одного мого приятеля, особи вельми поважної і втаємниченої в усі секрети, — двір дуже турбувало питання про те, що робити зі мною. Боялися, щоб я не визволився, але й утримування моє обходилося дуже дорого і могло б викликати голод. Іноді рада постановляла заморити мене голодом або принаймні обсипати мені лице та руки отруйними стрілами, але такий план викликав побоювання, що величезний труп, гниючи, спричиниться до пошестей у столиці, які, можливо, поширяться і на ціле королівство. Під час цих нарад до дверей великої зали ради підійшли кілька офіцерів, і двоє з них, впущені туди, розповіли про щойно згаданий випадок із шістьма злочинцями. Це справило таке сприятливе враження на його величність і на всю раду, що зараз-таки було видано імператорський наказ, який зобов'язував усі села на дев'ятсот ярдів від столиці доставляти для мене щоранку шість корів, сорок овець та різну живність разом із відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв. Платили за них зі скарбниці його величності, бо цей монарх живе переважно прибутками від своїх маєтків, і рідко, хіба в найважливіших випадках, бере допомогу від своїх підданців, зобов'язаних виступати на війну за нього, озброївшись власним коштом. Прислужувати мені призначено шістсот осіб, які діставали чималу платню, достатню для їхнього утримування, і жили у зручних наметах, поставлених для них обабіч моїх дверей. Триста кравців дістали розпорядження пошити мені вбрання за місцевою модою; шестеро найвизначніших учених мусили навчити мене їхньої мови, і, нарешті, всіх коней з імператорських стаєнь, так само, як і коней двораків та гвардійську кавалерію, мали часто муштрувати в моїй присутності, щоб призвичаїти до мене. Всі ці накази негайно було виконано, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні їхньої мови. Під той час імператор не раз ушановував мене своїми візитами і любив бути присутнім на лекціях, що їх давали мені мої вчителі. Ми почали вже сяк-так розмовляти з імператором. Перші слова, які я вивчив, висловлювали моє бажання, щоб він ласкаво повернув мені волю, і їх, схиливши коліна, я повторював щодня. Як я зрозумів, імператор відповів, що це справа часу, що розв'язати її він може тільки по згоді з радою і що я мушу «люмос келмін песо десмар лон Емпосо», тобто