Люк Бессон - Артур і війна двох світів

Прокинувшись, Упир зірвався на рівні ноги і мало не скрутив собі в'язи, намагаючись упізнати, хто такий сміливий посмів його розбудити.

— Мій безцінний Упире, коли я одягну королівську мантію, то призначу тебе великим канцлером! — вигукнув принц.

— Га? Що? Але… Чому така честь? — забурмотів ще сонний Упир.

— Тому що канцлер — це той, хто щодня надягає на голову короля корону. А я тепер сидітиму на спині цього конопса — і твій зріст якраз пасує до такого діла! — кепкував принц. — Кожному овочу свій фрукт — і гамулі вціліють. Сторінка сто дванадцята Великої книги! — додав він і поскакав до палацу.

Відтоді принц ходив гордий, як півень, якому подарували будильника. Він не лише помстився за образу, а й зумів зрозуміти головне: зріст мініпута вимірюється не міліметрами, а величиною його серця. І за цією міркою король — просто велетень. І тоді принц урочисто пообіцяв, що коли успадкує королівство, то впише цю велику істину у Велику книгу. Що й було згодом зроблено. І сьогодні її можна прочитати на чотирьохсотій сторінці.

Нині вік короля — понад п'ять тисяч років, а його вірний Му-му давно покинув цей світ. Його замінив син — Пальмито, схожий на батька, як дві краплі води…

… Король урочисто вийшов із брами, кивнув головою до Миро. Привітав мудреців та адміністраторів, що входять до мініпутського уряду. Потім, прокашлявшись і прочистивши горло, король почав виголошувати традиційну протокольну доповідь.

— Дорогі мої друзі, якщо сьогодні ми зібралися на головному майдані міста, то це означає, що…

Фразу завершила Селенія:

— … не слід гаяти часу. Тому дякую вам за увагу. В дорогу!

Принцеса схопила руків'я меча і рвучко потягла його на себе.

— Селеніє! Тобі ж відомо, що меча не можна так просто витягти, з наскоку! — сказав король, якому не хотілося ображати доньку.

— Меч іде в руки того, хто хоче відновити справедливість! — нагадав мудрий Миро.

Та Селенія — стовідсоткова принцеса, до того ж уперта, так що в неї аж дві причини не слухати того, що їй кажуть. Вона уперлася ногами в землю і, відхилившись назад, обіруч схопила меча. Лезо вискочило з каменя так легко, ніби його ввіткнули в шматок масла. Не очікуючи, що її зусилля не зустрінуть ніякого опору, Селенія з усього маху упала на сідниці.

На трибунах — загальний подив. Король не може отямитися від здивування. Хоча він міг здогадуватися про таку можливість. З часу останніх пригод його донька значно подорослішала. Це вже не колишня запальна і буйна особа, ладна задля своїх примх дременути на небо, щоб дістати місяця, якщо їй приспічить. Вона таки навчилася володіти своїми почуттями і розуміти своє серце.

Селенія дивилася на меч — і їй не вірилося.

— Певно, часу й справді обмаль, якщо богиня лісів дозволила мені дістати меча із каменя! — схвильовано вигукнула вона.

— А як же бути з доповіддю, Миро? А протокол? — розгублено запитав свого головного радника король.

Старий кріт лиш плечима знизав.

— Не хотілося б тебе ображати, мій добрий повелителю, та наш протокол і справді занадто довгий, а твоя доповідь — дещо занудна, — нічого не загортаючи в обгортки, промовив мудрець.

Король онімів. Він не звик, щоб зривали протокольну церемонію… Одначе справжній правитель повинен знайти вихід із найскрутнішого становища. Максімініанус поглянув на доньку і знову прокашлявся:

— Кхе, кхе! Ну, тоді, зважаючи на обставини, можу сказати одне: в дорогу!

РОЗДІЛ 5

Не відаю, наскільки швидко наші герої зібралися в дорогу, але Упир уже долає шлях. Уперше він ступає по справжньому шосе, і його гладка тверда поверхня з елегантною білою лінією посередині полонила його серце. Гладенький дотик асфальту ніжить, як натуральний шовк. Цей винахід великого світу дуже подобається завойовникові. У своєму світі він пересувався або вузькими кам'янистими стежками, вибитими в скелях, або лісовими просіками, коли долати кілька метрів доводилося не одну селенелію поспіль. А тут дорога пряма, як сталевий дріт, і тягнеться вдалину скільки бачить око. Навіть на перехресті, хочеш — дивися вправо, хочеш — уліво, кінця все одно не побачиш.

Упир поглянув навсібіч і ніяк не міг вирішити, куди йому йти. Потрапивши в інший вимір, він і справді розгубився, бо ніяк не міг звикнути до нових величин.

— Цікаво все ж таки, якої породи гамулі допомагають пересуватися цими дорогами? — розмірковував Упир.

І відповів йому вітер. Точніше, приніс здалеку якийсь гул. Він скидався на погрозливе дзижчання і наближався страхітливо швидко. Не схоже на те, щоб у тутешніх гамулів виросли крила. То це не гамуль, а хтось інший? Упир завжди розпізнавав поступ гамулів. За своє життя він зловив їх чимало. Але цей звук дужчий і грізніший, ніж вуркотіння гамулів. Упир прислухався, але так і не визначив, кому належить цей звук.

—, Можливо, джміль? — задумливо промовив він.

Якщо це й справді джміль, то він повинен бути гігантських розмірів. Уявивши собі величезного джмеля, що мчить на бриючому польоті над асфальтом, Упир аж здригнувся. Одначе, увага! Те, що так гуло, нарешті виринуло вдалині і з шаленою швидкістю наближалося до Жахливого У. Примружившись, Упир зрозумів, що той рухливий об'єкт — велетенський жук.

Сидячи за кермом великого поліцейського автомобіля, лейтенант Мартен Балтімор також примружував очі і питав себе, звідки посеред дороги взявся цей старий, порослий мохом стовп. Він запитально зиркнув на напарника. Але Сімон нічого про це не знав. На всяк випадок лейтенант зменшив швидкість.

Упир схилився, щоб краще розгледіти загадкову комаху, яка наближалася до нього з шаленою швидкістю. Побачивши хромовану решітку радіатора, що скидалася на зубасті щелепи, він позбувся будь-яких сумнівів. Звір, що демонструє свої ікла і грізно гарчить, може бути тільки хижаком. Упир завжди полював хижаків і ніколи їх не боявся. Втім, він взагалі майже нічого не боїться.

Лейтенант Балтімор також не з лякливих, та все ж йому стає моторошно.

— Можливо, ми натрапили на явище оптичної ілюзії, що виникла внаслідок спеки? — висловив гіпотезу Сімон.

Власне кажучи, думок у його голові бракує, але залишити запитання шефа без відповіді не дозволяє статут.

— Згоден, спека впливає на дорогу. Асфальт плавиться, повисає марево, а звідси й міражі. Але ж стовпи від спеки не ростуть! — упевнено заявив лейтенант.

— Звичайно, ні, та інколи буває оптична ілюзія, від якої предмети, розташовані далеко, навіть на віддалі кількох кілометрів, здаються зовсім близькими, — скромно відповів напарник.

Лейтенант замислився. За два кілометри звідси й справді стоїть великий стовп електромережі. Справа від дороги. І Мартен усміхнувся.

— Молодець, синку, вчасно