Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– Знаю, – сказав я, твердо дивлячись йому в очі. – Але ж часи змінилися.

Він не витримав мого погляду і скосив очі на автомат.

– У нашому репертуарі є «Ніч перед Різдвом» Гоголя.

– Це не те, – похитав я головою.

– Як не те?

– У Маріуполі є чимало людей, які хочуть дивитися вистави українською мовою.

– У нас рускоязичний город, – сказав він.

– Ні, – заперечив я. – Маріуполь розмовляє південно-східним наріччям української мови. Так, лексика переважно російська, але фонетика, синтаксис українські з деякими грецькими впливами.

– Молодий чоловіче! Дайте мені доробити до пенсії.

– Доробите, – сказав я. – Тільки добре подумайте над тим, про що ми тут говорили.

Я підвівся, кинув автомат на ліве плече й зодягнув мазепинку.

– Приємно було познайомитися, Григорію Олександровичу, – подав йому руку. – З вашого дозволу я ще навідаюся. До зустрічі.

І справді, я ще не раз навідувався до театру, але більше не міг застати Григорія Олександровича на робочому місці. Тривалий час він був на лікарняному, то їздив десь у відрядження, то брав відпустку. Я вже почав домагатися зустрічі з головним режисером, однак і того чорти носили десь далеко поза театром. Тоді я залишив секретарці номер свого мобільного і сказав, щоб Чекаленко сам мені подзвонив, коли з’явиться, хоч був певен, що швидше рак засвистить у дві клешні, ніж той до мене обізветься.

Сказати, що ми з Єгерем даремно палили бензин до Маріуполя, не можна, бо, окрім театру, я мав там ще купу справ по різних установах. Заходив у мерію, виступав в університеті, зустрічався з працівниками освіти й культури. Останнім часом мене більше цікавили місцеві поети, музиканти, учасники художньої самодіяльності, бо надходила перша річниця звільнення Маріуполя і я хотів, щоб ця дата – 13 червня – була відзначена з честю. Я вважав, що на концертну програму не варто запрошувати київських зірок, маріупольці мають усе зробити власними силами, бо це насамперед їхнє свято і вони повинні взяти його якомога ближче до серця. Я навіть уявляв собі невеличкий парад – без помпи, без танків і артилерії, а таку собі майже домашню дефіляду, коли головним проспектом від площі Визволення до бульвару Богдана Хмельницького проїде наша «Залізяка» (славнозвісний панцерник, який ми зробили з КамАЗа, укріпивши його сталевими пластинами та арматурою), а за нею, нашою славною «Залізякою», пройдуть азовці, котрі пам’ятають вовче око місяця над аеропортом і гарячий, як пекельна смола, асфальт, що втікав із-під ніг тієї спекотної п’ятниці.

А сьогодні вранці, ще й рак не свистів, до мене подзвонив директор театру і сказав, що він уже на місці. Ми з Єгерем помчали на «козі» до Маріуполя, де я мав ще силу-силенну справ. Трохи розбита дорога стелилася між такими соковито-зеленими полями, якими вони бувають тільки у травні. Молоденька пашниця піднялася вже в коліно, ніщо не нагадувало війну, хоча до Широкиного звідси було кілометрів сорок, не більше, і так само було до того місця, до того дива, яке не давало мені спокою. Аж раптом на цій дорозі, що стелилася між пшеничним полем, ми побачили ще одну дивовижу. Єгер насилу встиг загальмувати, «коза» завищала, як недорізана, і зупинилася метрів за десять від того місця, де зійшлися у дикому герці два півні-фазани.

– Оце так дискотека![5] – сказав Єгер.

Очманілі від токування, не поділивши гніздові угіддя та самок, ці красені зчепилися не на життя, а на смерть, зчепилися, звісно, ще в пшениці, але, мабуть, ноги і крила заплутувалися в густій зелені, то вони, як справжні рицарі, вийшли на чисту дорогу. І так захопилися бійкою, що не помітили навіть «кози», яка могла розчавити їх обох, чи, може, вони просто ні на що не зважали, бо й тоді, коли ми вийшли з машини, півні не припинили битися, підстрибували, цілячи одне одному дзьобом у голову. Золоте і зелене пір’я фазанів стояло сторчма, а через великі червоні кружала довкола очей їхні голови здавалися закривавленими.

«Кох-кох-кох!» – погрожував один із лютим підстрибом.

«Го-го-го», – огризався другий і мітив своїм жовтим дзьобом у самісіньке око супернику.

Ми стояли, зачаровані тим видовиськом, поки Єгер, спохопившись, дістав мобільний і ступив крок уперед, щоб зняти забіяк на камеру. І хоч ступив він цей крок по-котячому, фазани зненацька змахнули крильми й полетіли у свої пшениці: «кох-кох-кох», «го-го-го».

– Зрозумів? – провів їх очима Єгер. – Зчепилися за територію.

Я розумів. Але вголос сказав:

– Ми дали маху. Тре’ було одного спіймати Андрієві.

Андрій Штепа, наш друг-волонтер із Черкащини, недавно розповів, що він придбав собі лебедя Карлушу і тепер шукає йому пару, бо лебідь сам не живе. Це не обов’язково мусить бути лебедиха, – сказав Андрій, – її може замінити качка, гуска, індик, але я хотів би, щоб це теж була якась непроста птаха. Наприклад, фазан чи павич. Так пояснив той мужик, який продав Андрієві Карлушу за сто баксів. Він, виявляється, підібрав лебедя ще малим пташеням, яке відбилося від зграї, і воно виросло в отакенного лебедя серед качок і курей, навіть не знаючи, що вміє літати. Карлуша прожив у цього чолов’яги чотири роки, став зовсім ручним, а тепер лебедя купив Андрій і шукає йому підходящу пару.

– Пожди, – не зрозумів Сіроманець, вислухавши цю історію. – Як купив?

Ми пили пиво в просторій вітальні одного з апартаментів, у якому, цілком можливо, колись опочивав утеклий господар. Тут стояли пристойні меблі – широка вбудована шафа, диван, чималий стіл з віденськими стільцями, був телевізор «Самсунг», холодильник, а найбільше інтригувало велике плетене крісло-гойдалка, в якому, судячи з його габаритів, гойдався Сам. Інакше я уявити його не міг, тільки так: сидить, законтачений, і гойдається. Тому дехто з хлопців принципово не хотів сідати в це крісло, а ось Андрій Штепа, навпаки, завжди вмощувався у гойдалку, закурював «Парламент» і, потягуючи уманське пиво, починав якусь оповідку. Як ось тепер про Карлушу.

Ми любили Штепу за веселу вдачу, щирість і щедрість. Він, маючи якийсь бізнес, віддавав на війну половину з прибутку. Штепа й сам би пішов воювати, але страждає на клаустрофобію. Він не може перебувати в бліндажі, в автомобілі, якщо не сам за кермом, і навіть у натовпі людей його переслідує ця біда. Почалася вона з того, що одного разу Андрій топився. Пірнув з аквалангом на Гнилому Тікичі біля скелі й незчувся, як у балоні закінчився кисень. У руках уже мав по «трактору» («тракторами» Андрій називає оброслих мохом раків-велетнів), а ось повітря зненацька забракло і защібку на аквалангу заїло. Була б йому жаба цицьки