Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Епізод 6

Артур вже топтався біля салону з квітами. Поправді від еспресо легше не стало, навпаки тепер йому було гірко ще й у роті. І де так довго Степан? Та зрештою товариш з'явився на горизонті в руках з пакетом. Що там? Невже капці? 

— Привіт, де ти так довго?

— Каву пив, — розплився в посмішці Степан. По ньому відразу було зрозуміло, яку саме “каву” він пив, — Ну а що? Ранкову каву пропускати не можна, тим паче ми ж на відпочинку. 

Артур лиш якось невдоволено буркнув сам до себе, на що Морозний додав:

— То ти просто злий, бо тобі поки ранкова кава не перепадає. Ну а що я можу сказати, — перетяв плечима, — Співчуваю чи що? — реготнув. 

— Та іди ти! — відмахнувся Артур. 

— Ти мені скажи, твої ті ушльопні капці реально вкрали?? — реготав Морозний. 

— Та не знаю. Ну не могли ж вони в космос полетіти самі, так? І взагалі капці це те, що тебе найперше зараз хвилює, чи як? Запитав би як у мене справи з Вірою. 

— Ну, вибач, але я шокований, — висміявся товариш, — Матінко рідна, хто взагалі міг вкрасти такі тапки!? Не інакше, як хтось трішки того…один псих купив такі тапки, інший вкрав. Куди котиться цей світ? 

— Та відстань, ти! Чуєш відстань! — сміючись турнув в плече Степана Артур, — Ти мені краще скажи, приніс нові капці? 

— Купив персонально для тебе. Ну вибач, таких гламурних як твої не було. Тому я купив чорні, які носять усі нормальні мужики. Та навіть якби й були, я б таке збочення не купив би! Кажу тобі, ті капці вкрав якийсь псих, не інакше. Я чув тут поблизу десь псих лікарня є, — шепотів Степан озираючись навколо, наче перевіряючи чи не слідкують за ними психи в рожевих гумовцях. 

— Дякую, — забрав пакет з взуттям Артур, — Йдемо вже в салон. 

— Слухай, а чого ти саме цей квітковий обрав? Така назва складна…

“Нічого не складна” — подумки пирхнув Артур, “Складно, то імена тих незнайомців з кав'ярні” 

—  “Fiore soleggiato”? Це просто на італійській, нашою звучить типу як сонячна квітка. 

— Відразу видно, що то магазин якихось мажорів. Повигадують назви, та назви якось по простому, щоб люди язик собі не ламали, — пирхав Морозний. 

— По простому то як? Польові ромашки? — дивувався Артур.

— Та хоч би так! То чого цей?

— Ну знаю, це ж нове місто. Я сидів шукав, де можна купити квіти неподалік від готелю. Сподобалася продавчиня. Виглядала такою привітною на світлинах.

— Матінко рідна! — пирхнув Степан, — А ти ще дивуєшся чого на тебе Віра образилася, я б за таке взагалі тобі зуби вибив, — реготнув.  

— Я нічого такого не мав на увазі! 

— Та знаю я. Артур Мищенко завжди такий. Сама доброта, роздає компліменти вліво і на право всім, — кривився Степан. 

— Та ну тебе, таку характеристику можна дати ледь не кожній українській дівчині. Мила, привітна, чуйна …

“Я знаю під кого ця характеристика не підходить. Під Віру Мищенко” — подумки реготнув Степан, але вирішив, то не озвучувати. 

— Звучить так, ніби ти описуєш мою дружину, — нахмурився натомість Морозний.

— От бачиш, до Діни цей опис теж підходить! 

— Зупинися, Артурчику, а то я точно тобі зараз зуби порахую. А про що поговорити хотів? — запитав Степан перед самими дверима салону.

— Та хотів порадитися щодо букета, але одні мужики з кав'ярні подали мені ідею вже.

— Мужики з кав'ярні? — перекосило Степана. 

— Так, я не знаю хто такі. Виглядали …Ем…трохи незвично. Ніби з якихось легенд.

— Ти псих! Хоча я це вже казав тобі сьогодні, — гиркнув Степан.

В салоні було прохолодно, але однаково тепліше ніж на дворі. Але тут була тепла атмосфера. Квіти створювали ефект літа. 

— Вітаю, чим можу вам допомогти? — почули вони голос і одночасно озирнулися. 

Перед ними була молода жінка, з миловидними рисами обличчя. Темне волосся, і така посмішка…ніжна і добра. Дійсно добра. 

— Це її ти бачив на фото? — прошепотів на вухо Степан товаришу. 

Артур кивнув і всміхнувся до флористики. 

— Мене звуть Ліля, — знову заговорила жінка.

— Чудове ім'я. Ви часом не власниця цього райського куточка? – привітно запитав Степан, на що вже Артур боляче турнув його у бік. 

“Дійсно чарівна жінка, схожа на фею” — прошепотів Артур товаришу, на що Морозний ствердно кивнув. 

— Вам колись хто не будь казав, що ви схожі на ельфа? — вирішив Степан зробити комплімент флористиці. Діяв на випередження, не все ж Артуру хизуватися перед жінками. Але Ліля якось нахмурилася. 

— Ельф на мою голову!¹* — розсміявся Артур, — Він мав на увазі фею. Фею, — сміявся, — Казали вам таке? 

— Аа…, — розсміявся жінка, — Так, мій коханий весь час так мене називає. Феєю. 

— Вам дійсно личить, — погодився Артур.

“Слухай, а ти не перегинаєш з компліментами?” — буркнув Морозний туруючи друга в бік. 

— У мене син підростає, — виправдався Артур вголос.

— Твоєму малому п'ять років. Він ще шмаркач. А от мій…

— А твоєму шість, — закотив очі Артур, — У вас часом немає донечки? — звернувся до Лілі. 

— Є, якраз такого віку як от ваші синочки. Вибачте, підслухала вас, — розсміялася флористка. 

— А ми хіба вголос це говорили? — зробив здивування Артур. Підморгнув. 

— Так, — сміялася Ліля²*, — То вам потрібні квіти? 

— Так, дуже треба. От моя дружина трохи розізлися на мене і забагла нев'янучого букета. Такий, щоб хоча б рік простояв, — пояснив Артур, а Степан лиш очі закочував. Весь його вигляд говорив про те, що він обурений поведінкою дружини Артура. 

— Ну на жаль в нашому салоні немає таких квітів, щоб простояли так довго. Але можу сказати, які самі стійкі. Ось, наприклад гвоздики…

— Гвоздики підійдуть, — реготнув Степан, — Особливо, якщо вона таки вирішить його захоронити своїми вибриками, — за сказане Морозний отримав від Артура суворий погляд. Він був настільки суворим, що відчувався як пекучий ляпас. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍