Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

Глава 7: Повертайся — іншим (Тіні під піском)

"Той, хто шукав знання і знайшов правду — вже ніколи не буде тим, ким був до того."
— уривок із Кодексу внутрішньої тиші магів Півдня 

"Те, що приховане, не завжди спить. Іноді воно просто чекає, щоб тебе знайти."
— Страх кочівників 
 

День 13. Запис мага Ельсара 

Я стою на порозі дороги назад, до тих самих земель, із яких вирушив, — але відчуваю, що людина, яка колись покидала стіни палацу, вже інша. 

Я доторкнувся до голосу, якого, за логікою, не існує. Майбутнє шепотіло мені крізь камінь і час яке, ще не сталося. Я бачив образи дітей, яких ще не народили — але їхня присутність уже лунає в світі й змінює його. 

Більше немає сумнівів: повертатись доведеться… та чи готовий я знову ввійти в палацові зали, знаючи все те, що збурило мою душу? 

Ранок зустрів нас поривчастим вітром, що вітер здіймав хмари жовтого пилу, що обпікали шкіру. Здавалося, сама земля гарячого спокою, проводжала нас поглядом, ніби хотіла запевнити, що це не просто безмовне прощання — це глибока пересторога: та щось, пробуджене нами, залишиться — і стежитиме. 

Зі сторони скель Окаменілого Голосу долинав тихий відгомін, мов поклик, який волів нагадати: "Ти почув мене, тепер не зможеш забути". Я кілька разів обертався, ніби перевіряючи, чи й справді там вже нікого немає. Утім, відчуття чужого погляду не зникало. 

Радас мовчав усю дорогу від тієї самої ночі, коли ми отримали третє слово у Слухача. Хоча він і не торкався каменю особисто, я бачив, що у його очах з’явилися нові зморшки тривоги, а погляд став уважнішим, навіть покірним перед чимось, чого сам до кінця не збагнув. 

— Ми маємо мовчати, — зітхнув я, наче підсумовуючи свої роздуми. — До часу. До знаку. До… народження, — додав я, згадавши ті образи з пророцтва про дітей, що нестимуть у собі дві душі одного полум’я. 

— А якщо знак не прийде? — прошепотів Радас. 

Я відповів тихим, але твердо рішучим голосом: 

— Тоді ми самі ним станемо. 

У тому реченні звучала непохитність: будь-якою ціною ми завершимо цей шлях — навіть якщо самі муситимемо стати містком між минулим і майбуттям. 

Після Слухача подорож здавалася ще довшою. Бо відтоді ми вже не були такі самотні у пустелі. Вітер тепер не просто шерхотів на дюнах — здавалося, він ішов поруч з нами, нишком заглядаючи в обличчя, ловлячи наші думки. Тиша, що раніше переважала вночі, тепер стала щільнішою, мов ковдра з піску, і важчою для дихання. Здавалося, що десь біля нашого каравану крокують ще невидимі супутники, чекаючи слушної миті. 

— Нас спостерігають, — прошепотіла Арія, здригаючись від внутрішнього передчуття. 

Я кивнув, підтверджуючи її відчуття. Коли занадто тихо — час боятись, казали кочівники. Я й сам розумів: те, що мешкає під піском, аж ніяк не завжди спить. 

Того вечора ми розклали табір між двома високими дюнами, намагаючись сховатися від нічного вітру. Але внутрішня тривога заважала розслабитися. Вогонь ледь горів, магія посоха витрачалася, і хоча ми тримали дозори, кожен почувався на голках. 

Якраз тоді все й відбулося: відчуття чужої присутності стало нестерпним, і раптом одна з дюн ніби ожила, зрушилась, сипонувши піском донизу. Із того піску постала примарна постать у чорних шатах, погойдувалися складки, мовби виткані з тіні й пилу. Не схожа на людину, але й не чистий дух. 

— Що це? — Радас схопився за посох, нервово озираючись. 

Я відчув у собі гірке передчуття: 

— Дархаг, — промовив я. — Охоронець Забутого. 

Сутність рухалася повільно, не атакуючи, а скоріш відчуваючи наш страх. Запала тиша, лише чутно було, як хтось перелякано видихає. Вогонь почав блимати сильніше, ніби відчував присутність чужої сили. 

Тоді вона заговорила:
— Ти несеш слова, — голос був схожий на скрегіт металу по каменю. — Але чи несеш ти значення? 

— Я несу пам’ять, — відповів я, піднявши кристал, узятий у Слухача. — Я — слухач. 

— Тоді доведи. — постать простягла руку, і всі ми відчули, як реальність луснула, як тонка оболонка сна — і ми падали, кожен у свою темряву. 

Коли я розплющив очі, навколо не було ні зірок, ні вогнища, ні навіть піску. Лише чорна рівнина, без неба й без дна. Мене оточувала самота, така щільна, що здавалось — я один у творінні, де немає ні звуків, ні неба, а переді мною, мов вирізана з ночі, маячила постать Дархага. 

— Я дам тобі одне з чотирьох питань. Якщо відповіси — отримаєш четверте слово. Якщо ні — станеш частиною цього піску. — Єхидно прогримів його голос. 

Я зібрав у собі всю витримку, пригадавши, що сталося при контакті зі Слухачем. Можливо, це ще одна перевірка тих, хто наважився почути Голос світу. 

— Говори. 

— Що важче: правда, яку ніхто не чує, чи брехня, котру приймають усі? — у порожнечі відлунав крижаний шелест. 

У грудях стислося. Тепло зрадницьки покотилось уздовж хребта думки сиплються, немов піщинки, шукаючи відповідь. Згадав пропалі знання, забуті пророцтва, історії, що замовчують королівства… і те, як часто світ схиляється до зручної брехні. Але й правда має свою складність — вона не спирається ні на що, крім хоробрості того, хто її несе. 

— Правда важча, — мовив я нарешті, відчуваючи, як ці слова видаються моїм внутрішнім переконанням, а не лише логічним висновком. — Вона не має опори, тоді як брехня спирається на страх і зневіру. Правда — як мандрівник у пустелі. Вона йде сама, під пекучим сонцем, але не звертає зі шляху. 

Запанувала тиша, час ніби завис на вістрі. Аж раптом відчувся рух — Дархаг схилив голову: 

— Ти говориш, як той, хто колись втратив істину… Візьми слово. Але пам’ятай: останнє слово не буде простим. 

Чорна рівнина почала розсіюватися, мов дим, а на тому місці, де стояв Дархаг, залишився ще один уламок кристалу, з якого випромінювалося приглушене світло. Я підняв його обережно, відчуваючи, як у мені сама пустеля ніби схвально зітхнула. 

У наступну мить я знову опинився біля тліючого багаття, з ледь чутним свистом вітру й укритими піском дюнами. Усе було на тому ж місці, лише моє серце гучно калатало від пережитого. Арія і Радас ошелешено дивилися на мене, водночас раді та налякані. 

— Ти… ти справді це зробив? — ледь почулася відповідь Арія, її голос дрижав від полегшення й подиву. 

— Я лише почав, — проказав я, важко зітхнувши, та все ж зберігаючи спокій. У руці стискав четвертий уламок кристалу, немов частинку світу, що знову розкрився для мене, але разом із цим оголив і власні небезпеки. 

Хроніка мага Ельсара. Запис сьомий 

Є тіні, що не ховаються — вони вичікують. Іноді їхня темрява не є ворожою, але завжди готова перевірити тебе на істинність мети. Щоб пройти цей шлях, ти мусиш знати, чому йдеш далі. Бо кожен крок веде до правди, і кожна правда веде до змін… 

Я відчуваю, як щось колись приховане тепер не спить і рухається крізь ці піски, може, навіть слід у слід за нами. Місце Голосу, Слухач, Стражі — усе переплітається й супроводжує нас, кидаючи виклики. Але тепер, коли я маю четверте слово, справа не в тому, щоб зупинитися, а в тому, щоб осягнути, навіщо нам дана ця сила знання. І що робити, якщо істина, яку ми розкриємо, може виявитися важчою за звичну брехню, прийняту всіма. 

Вітер здійняв нову хвилю піску, котра зникла десь над дюнами, мов тінь, що втікає з першими променями ранку. Я підняв голову й відчув у собі поклик: дорога не веде назад. Вона прорізає піски туди, де істина вже прокинулася й чекає — не слова, а дії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍