Джордж Мартін - Битва королів

хлопця. Той підніс руку, і Арія вдарила по ній, тоді по щоці, тоді по коліну. Пиріжок хотів її схопити, але вона танцюючи ухилилася й гупнула його дерев’яним мечем ззаду по голові. Хлопець упав, але звівся на ноги й покульгав за нею — червоний з обличчя, весь у патьоках бруду та крові. Завмерши в позі водяного танцюриста, Арія чекала. Щойно він наблизився, вона вцілила йому поміж ніг — з такою силою, що якби її дерев’яний меч був гострий, він би вистромився з його заду.

Коли Йорен відтягнув її від хлопця, Пиріжок уже простерся на землі в закаляних і смердючих бриджах, зарюмсаний, а Арія знай дубасила його.

— Досить,— проревів чорний брат, висмикуючи в неї з пальців дерев’яного меча,— ти що, убити хочеш дурня?

Тут Ломі та ще дехто з хлопців заверещали, і старий розвернувся до них.

— Стуліть пельки, бо я вам їх зараз сам постулюю. Ще раз таке побачу — поприв’язую ззаду до возів і так і тягтиму до самої Стіни,— сплюнув він.— А тебе це двічі стосується, Арі. Пішли зі мною, хлопче. Швидко!

Всі дивилися на Арію, навіть троє в ланцях у фургоні. Опасистий, клацнувши гострими зубами, засичав, але вона проігнорувала його.

Старий потягнув її подалі від дороги, за дерева, раз у раз лаючись і бурмочучи:

— Була б у мене бодай краплина глузду, я б лишив тебе на Королівському Причалі. Чуєш мене, хлопче? — прогарчав він останнє слово — він завжди вимовляв його з притиском, щоб вона добре його затямила.— Розв’язуй штани і знімай. Давай, ніхто тебе тут не побачить. Ну!

Арія похмуро скорилася.

— А тепер сюди, до дуба. Ага, отак.

Притиснувши її руки до стовбура, він вчавив її обличчя в шорстке дерево.

— А тепер кричи. Голосно кричи!

«Не буду»,— вперто подумала Арія, та коли Йорен вперіщив її по голому заду дерев’яним мечем, вона не змогла стримати зойку.

— Ну як, боляче? — питав Йорен.— А тепер оцього скуштуй.

Дерев’яний меч свиснув. Арія знову зойкнула, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— І ще разок.

Вона трималася міцно, закусивши губу, здригаючись щоразу в передчутті удару. Від ударів вона підстрибувала й вила. «Я не плакатиму,— думала вона,— не плакатиму. Я Старківна з Вічнозиму, у нас на гербі деривовк, а деривовки не плачуть». Вона відчувала, що по лівій нозі цебенить тонка цівка крові. І зад, і стегна палали від болю.

— Може, отепер нарешті ти мене почуєш,— сказав Йорен.— Ще раз піднімеш оцю палицю на одного зі своїх братів — отримаєш удвічі більше, ясно тобі? А тепер одягайся.

«Вони мені не брати»,— думала Арія, нахилившись, щоб підтягнути штани, але вголос цього не промовила. Тремтячими руками вона застібала пояс і зав’язувала мотузки.

Йорен спостерігав за нею.

— Боляче було?

«Спокійна як стояча вода»,— сказала собі Арія, як учив її Сиріо Форел.

— Трохи.

Старий сплюнув.

— А тому пекарчуку було ще гірше. Це не він убив твого батька, дівчинко, і не той злодюжка Ломі. Дубасячи їх, ти батька не повернеш.

— Знаю,— похмуро пробурмотіла Арія.

— Ти дечого не знаєш. Усе не мало статися так. Я вже готовий був до від’їзду, купив вози й завантажив їх, аж тут до мене приходить чоловік з хлопцем і з калиткою монет, приносить повідомлення... неважливо від кого. Лорд Едард вбирається в чорне, каже він мені, тож почекайте, він поїде з вами. А гадаєш, чого я затримався? Тільки щось там пішло не так.

— Це Джофрі,— видихнула Арія.— От кого треба вбити!

— Його колись і вб’ють, тільки не я і не ти,— Йорен кинув їй дерев’яного меча.— Візьми собі у фургоні трохи кислолиста,— мовив він, прямуючи назад до дороги.— Пожуєш — і не так болітиме.

І справді трохи допомогло, хоча на смак було огидно, та й слина стала мов кривава. І все одно довелося йти пішки до кінця дня, і завтра, і позавтра, бо на віслюка вона сісти не могла. Пиріжку було ще гірше: Йорену довелося посунути якісь діжки, щоб він міг влягтися У фургоні на мішках з ячменем, і щоразу, коли колесо натрапляло на камінець, хлопець скиглив. Ломі Зеленорукого ніхто й пальцем не чіпав, але він усе одно тримався подалі від Арії.

— Щоразу як ти на нього дивишся, він здригається,— мовив Бугай до Арії, яка йшла поряд з його віслюком. Вона не озвалася. Здається, безпечніше було взагалі ні з ким не розмовляти.

Уночі вона лежала на своєму тоненькому покривалі на твердій землі, втупивши очі у велетенську червону комету. Та була чарівна й застрашлива водночас. «Червоний меч» — ось як називав її Бугай; казав, що вона схожа на меч, коли лезо ще гаряче з горна. Якщо примружитися, Арія теж могла роздивитися меч, от тільки був це не щойно викуваний клинок — це був батьків Лід: брижата валірійська криця, червона від крові лорда Едарда Старка, потому як сер Ілін Пейн, виконавець королівського правосуддя, відтяв тим клинком йому голову. Коли це сталося, Йорен змусив Арію відвернутися, але їй усе одно здавалося, що комета схожа, мабуть, на Лід у ту мить.

Нарешті вона заснула, і їй наснилася домівка. Королівський гостинець звивався до Стіни попри Вічнозим, і Йорен пообіцяв залишити її там, щоб ніхто так і не дізнався, хто вона така. Їй кортіло знову побачити матір, і Роба, і Брана, і Рикона... але найбільше вона думала про Джона Сноу. Хотілося спершу якось побувати на Стіні, щоб Джон скуйовдив їй волосся й назвав її сестричкою. А вона б йому сказала: «Я скучила за тобою»,— а він би відповів, що теж скучив, водночас із нею — як вони завжди все казали разом. Як їй цього хотілося! Понад усе.

Санса

В день іменин короля Джофрі світанок видався ясним і вітряним, і крізь високі дірчасті хмари виднівся довгий хвіст велетенської комети. Санса саме роздивлялася її, коли прибув сер Ейрис Окгарт, щоб провести її вниз на турнірне поле.

— Як ви гадаєте, що вона віщує? — запитала вона його.

— Славу твоєму судженому,— миттю озвався сер Ейрис.— Тільки поглянь, як вона палає в небі сьогодні, на іменини його світлості, так наче самі боги підняли прапор на його честь. Простолюд кличе її кометою короля Джофрі.

Без сумніву, саме так і