Ірина Бондарчук - Принцеса тіней, Ірина Бондарчук

Вуаль нареченої ночі

Темрява відступила.

Еліана відкрила очі і побачила себе в новому місці.

Вона стояла посеред зали, де стіни були схожі на мерехтливе нічне небо. Темрява тут була не загрозливою, а глибокою, майже живою.

Перед нею височів чорний мармуровий вівтар, на якому лежала вуаль — тонка, майже прозора, зіткана з ниток, що переливалися сріблом і темрявою водночас.

Вона відчувала, що це місце чекало на неї.

— "Наречена ночі..."

Голос пролунав у її голові, шепіт, що пронизав її наскрізь.

Еліана вдихнула, намагаючись зосередитися.

Що це означало?

Чи це пастка?

Рейвен стояв поруч, його рука лежала на руків’ї меча, очі напружено бігали по кімнаті.

— Це не місце для живих.

Еліана відчувала те ж саме. Але водночас щось тягнуло її вперед.

Вона зробила крок до вівтаря.

Рейвен простягнув руку, зупиняючи її.

— Не роби цього.

— Я повинна.

Її голос був тихий, але впевнений.

Вона торкнулася вуалі.

Світ навколо розсипався.

Еліана стояла в зовсім іншій залі.

Світильники мерехтіли м’яким синім світлом, відбиваючись у чорному мармурі підлоги. Повітря було наповнене ароматом жасмину та нічного вітру.

Перед нею стояв високий силует у чорному одязі.

— Ти прийшла.

Вона впізнала цей голос.

Але він не належав її "батькові".

— Хто ти? — її голос був міцним, хоча всередині все стискалося від тривоги.

Силует ступив ближче. Його риси ще ховалися у тіні, але одне було очевидним — він не був людиною.

— Я той, хто завжди чекав на тебе.

Він простягнув руку.

— Ти носиш вуаль. Це означає, що ти прийняла своє призначення.

Еліана опустила погляд і побачила, що тонка вуаль тепер лежала на її голові.

Вона не вдягала її.

Вона навіть не відчула моменту, коли це сталося.

Холод пробігся її шкірою.

— Що це означає?

Чоловік схилив голову.

— Що ти належиш ночі.

Рейвен прорвався крізь туман і побачив її.

Еліана стояла посеред великої зали, на її обличчі лежала тонка вуаль, а поруч — фігура, що була занадто схожою на людину, але водночас… не була нею.

Його серце стиснулося.

— Еліано! Не слухай його!

Вона підняла голову.

Її очі світилися сріблом.

Чоловік у чорному відступив у тінь, залишаючи лише одне слово у просторі:

— Обери.

Вуаль тремтіла в її руках.

Вона знала, що це вибір, від якого залежить усе.

Її майбутнє.

Її свобода.

Її доля.

Еліана завмерла.

Холодна тканина вуалі тремтіла в її пальцях, віддаючи пульсуюче тепло, ніби це була не просто річ, а жива істота, що очікувала її рішення.

Рейвен зробив крок вперед, його голос був твердим, майже різким:

— Не слухай його. Це пастка.

Але вона вже знала, що це не пастка.

Це випробування.

— Що буде, якщо я вдягну її? — її голос був спокійним, хоч у грудях усе стискалося.

Силует у чорному нахилив голову.

— Ти станеш тим, ким була народжена.

— А якщо ні?

— Тоді ти залишишся напівправдою, тінню серед світла.

Еліана відчула, як її серце забилося швидше.

Щось усередині неї, давня частина її душі, знала відповідь.

Це не був простий вибір між світлом і темрявою.

Це був вибір між істиною і брехнею.

Між тим, ким її змусили бути, і тим, ким вона була насправді.

Рейвен зробив ще один крок.

— Еліано, не роби цього.

Вона підняла на нього погляд.

— Якщо я не вдягну її, то назавжди залишуся лише частиною себе.

— А якщо вдягнеш? — його голос зірвався, у ньому було занадто багато емоцій.

Вона не знала.

Але відчувала, що відповідь чекає лише на одне її рішення.

Вона повільно підняла руки.

І вдягнула вуаль.

Усе навколо вибухнуло тінню.

Темрява вирувала, охоплюючи її, огортаючи, вплітаючись у її шкіру.

Її тіло наче стало легшим.

Її свідомість розширилася.

Вона відчула шепіт сотень голосів — не загрозливих, а рідних.

Вона чула їх завжди, але не могла розрізнити.

Тепер вона розуміла.

Вона була частиною чогось більшого.

Вона була нареченою ночі.

Рейвен дивився на неї, не в змозі поворухнутися.

Еліана більше не була тією, кого він знав.

Або, можливо, тепер вона стала собою.

Її очі сяяли сріблом, а темрява плавно огортала її постать, підкоряючись її рухам.

Вона подивилася на нього.

— Ти боїшся мене?

Він не відповів одразу.

Бо не знав, яка відповідь була правдою.

Світ більше не був таким, як раніше.

Еліана відчула це кожною клітиною.

І вона знала: попереду її чекає щось більше.

Щось, що вона більше не зможе ігнорувати.

Бо тепер вона пам’ятала, ким була.

І це змінювало все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍