ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Про що думаєш? — запитав Паша, коли ми під’їжджали до Харкова.

— Про те, як усе змінилося, — зізналася я.

— Тобі не здається, що змінилося на краще? — він подивився на мене, відводячи очі лише на мить, щоб не з’їхати з дороги.

— Можливо, — відповіла я. Але в душі я знала: усе тільки починається. Щось велике, важливе вже стояло на порозі мого життя, і мені лишалося лише розпізнати, коли воно ввійде.

Ми в’їхали в Харків. Місто зустріло нас передвечірнім світлом, затишним і теплим, але я майже не помічала цієї краси — була занадто захоплена відчуттями.

— Я хочу їсти, — несподівано заявила я, усвідомивши, що останній раз їла кілька годин тому.

— То ходімо поїмо, — відповів Паша, навіть не вагаючись.

Ми зупинилися біля затишного ресторану. Усередині було тихо, м’яке світло створювало спокійну атмосферу. Ми замовили вечерю, і я з подивом помічала, наскільки уважним і галантним став Паша. Він слідкував за кожною дрібницею: чи зручно мені, чи не холодно, чи смакує їжа. Коли офіціант випадково пролив трохи води на стіл, Паша спокійно взяв серветку й акуратно витер усе, навіть не сказавши ні слова.

Після вечері, вставши з-за столу, він знову нахилився й легенько чмокнув мене в губи. Це, здається, увійшло в нього у звичку. Я лише усміхнулася, не наважуючись сказати щось.

Ми вийшли з ресторану, і вечірнє повітря приємно обійняло нас прохолодою. Але щойно ми підійшли до машини, Паша раптом різко зупинився й напружився.

— Що сталося? — запитала я, відчувши, як всередині наростає тривога.

— Не підходь до машини!

Його голос змінився — у ньому з’явився наказовий тон, але водночас і турбота, навіть страх. Я інстинктивно відступила на кілька кроків, спостерігаючи за ним. Паша стояв нерухомо, ніби прислухаючись до чогось, а потім… почав принюхуватися.

Я не розуміла, що він робить, але його поведінка мене лякала. Він повільно підійшов до машини, зупинився біля дверей і, не поспішаючи, простягнув руку, щоб відчинити їх.

І в ту саму мить усе вибухнуло.

Ударна хвиля кинула мене назад, я відчула, як моє тіло вдаряється об землю, а далі — тільки біль і темрява.

Коли я відкрила очі, то побачила, як довкола бігали люди, хтось кричав. У повітрі стояв густий запах гару й бензину, а неподалік клубочився чорний дим. Моє обличчя пекло, руки тремтіли, але я не звертала уваги на свій стан. У голові було лише одне: Паша.

Я піднялася, хитаючись, озирнулася і… побачила його.

Він лежав на асфальті, його одяг був обгорілий, руки й обличчя покриті опіками. Він не рухався.

— Паша! — закричала я, кинувшись до нього. Хтось намагався мене зупинити, але я вирвалася, впала поруч і накрила його своїм тілом, наче це могло його захистити.

Він не дихав.

— Ні… ні… Паша, тільки не це… — я обережно поклала руку йому на груди, намагаючись відчути бодай найменший рух. Нічого.

Паніка охопила мене, і сльози затуманили зір.

— Що я можу зробити? Що? — прошепотіла я крізь плач. — Неможливе? Для мене немає нічого неможливого…

Ці слова, сказані відьмою, раптом прорвалися в моїй свідомості, як маяк у темряві.

Я приклала долоні до його грудей, закрила очі й зосередилася. Моє тіло почало вібрувати, я відчула щось дивне — ніби потік енергії, що йшов зсередини. Моє серце билося так швидко, що я не могла розрізнити удари.

У моїй голові запульсували думки. Час. Час потрібен, щоб жити, рости, усвідомлювати, любити. Його час. Якщо його прискорити? Енергія — це теж час. Якщо віддати йому шматочок свого часу, додати до його власного… Час не має меж. Те, що існує поза часом, не може померти, значить, живе вічно.

— Живи! — прошепотіла я крізь зуби, вкладаючи все, що було в мені, в це одне слово. — Живи, чуєш мене!

І раптом я відчула, як під моїми руками щось ворухнулося. Спочатку слабкий імпульс, потім ще один. Його груди ледь помітно піднялися, а я з полегшенням почула слабкий, але справжній вдих.

— Паша… — я відчула, як сльози знову потекли по обличчю, але цього разу це були сльози радості.

— Маша… Я думав, що мертвий… — ледве прошепотів він, його голос був слабким, але живим.

Я відчула, як його тіло теплішає під моїми руками, як зникають обгорілі сліди на його шкірі. Його очі повільно розплющилися, і в цей момент усе довкола перестало існувати. Світ звузився до цих очей, до цього погляду, до цього життя.

— Я не віддам тебе смерті, — сказала я, стискаючи його руку й далі вливаючи в нього ту силу, яку навіть не розуміла до кінця.

Він усміхнувся. Слабко, але щиро.

— Ти така смішна… — його голос, хоч і хрипкий, мав у собі звичну ніжність.

Я відчула, як останні сліди опіків на його шкірі зникають, наче їх ніколи й не було. Паша повільно сів, усе ще тримаючись за мене, наче боявся, що це все може виявитися сном.

Навколо нас уже зібрався натовп. Люди вигукували щось нерозбірливе, хтось знімав на телефон, хтось викликав швидку й поліцію. Сирени вже долинали здалеку, але для мене все це було далеким, нереальним. Був тільки він.

— Що ж, — сказав Паша, торкнувшись мого обличчя пальцями, які тепер знову були теплими й сильними. — Ти не просто моя доля. Ти моє диво.

Його слова змусили мене розплакатися. Не від страху чи болю, а від того, що він був тут, зі мною.

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш, — прошепотіла я.

— Що саме? Вмирати чи повертатися до життя? — він спробував жартувати, але я лише міцніше притиснулася до нього.

— Ні того, ні іншого.

Він усміхнувся й обійняв мене, притискаючи до себе так сильно, що мені здалося: цей момент міг тривати вічність. І я б не заперечувала.

Поліція та медики почали розпитувати нас, але їхні запитання були для мене фоновим шумом. Я відповіла лише кілька разів, механічно, не відводячи погляду від Паші.