Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

VIII. Плани помсти

Генріх після добре витриманого допиту скористався з вільної хвилини і збіг до пані де Сов. Там він знайшов Ортона, який уже зовсім прийшов до пам’яті, але нічого не міг сказати йому, крім того, що якісь люди вдерлися до нього і що ватажок їх приголомшив його, ударивши ефесом шпаги по голові. За Ортона можна було не турбуватися. Катерина бачила його непритомним і думала, що він помер. Опритомнівши в момент, коли королева-мати вийшла, а капітан гвардії, посланий прибрати місце бою, ще не прийшов, він сховався в пані де Сов.

Генріх попросив Шарлотту переховати хлопця до одержання звісток від де Муї, який мусив незабаром написати йому з того місця, куди виїхав. Тоді він послав би Ортона з відповіддю до де Муї і, замість одного відданого чоловіка, міг би розраховувати на двох.

Склавши такий план, він вернувся до себе і віддався міркуванням, проходжаючись туди й сюди по кімнаті, аж раптом двері відчинились і увійшов король.

— Ваша величність! — скрикнув Генріх, кидаючись назустріч королю.

— Я самий... Справді, Генріх, ти чудесний хлопчина і я почуваю, що люблю тебе чимдалі більше.

— Сір, — сказав Генріх, — ваша величність надто добрі до мене.

— Тільки в тебе, Анріо, одна вада.

— Яка? Та, за яку ваша величність вже не раз мене докоряли, — сказав Генріх, — що я більше люблю полювання з псами, ніж полювання з соколами?

— Ні, ні, я не про це кажу, Анріо, я кажу про інше.

— Прошу вашу величність пояснити, про що йде мова, — сказав Генріх, який бачив з усмішки Карла, що король у доброму настрої, — і я подбаю позбутися цієї вади.

— Та от мати такі добрі очі, як у тебе, і не бачити добре.

— О, — сказав Генріх, — то в мене, може, короткозорість, сір?

— Гірше, Генріх, гірше, — ти сліпий.

— Ага, може бути, — сказав беарнець, — та тільки чи не трапляється мені це нещастя тоді, коли я заплющую очі?

— О, так! — сказав Карл. — З тебе станеться. В кожному разі, я прийшов відкрити тобі їх.

— Бог сказав: хай буде світ, і став світ. Ваша величність — представник бога на цьому світі, — отже, ви можете зробити на землі те, що бог зробив на небі: я слухаю.

— Коли Гіз сказав тобі вчора ввечері, що твоя жінка вирядилась на прогулянку в супроводі якогось дамського підлабузника, ти не схотів вірити!

— Сір, — сказав Генріх, — як повірити, щоб сестра вашої величності зробила такий нерозумний вчинок?

— Коли він сказав тобі, що твоя жінка подалася на вулицю Клош-Персе, ти теж не схотів вірити!

— Як подумати, сір, щоб принцеса французька ризикнула публічна своєю репутацією?

— Коли ми обложили дім на вулиці Клош-Персе і я дістав собі срібнім кухлем по плечу, д’Анжу — апельсиновий компот на голову, четвертину дичини в обличчя, бачив ти двох жінок і двох чоловіків?

— Я нічого не бачив, сір. Ваша величність повинні пригадати, що я допитував сторожа.

— Так, але я бачив.

— А, коли ваша величність бачили, це Інша річ.

— Так от, я бачив двох чоловіків і двох жінок. Ну, що ж! Я знаю тепер цілком певно, що одна з цих жінок була Марго, а один з чоловіків — пан де Ла Моль.

— Як же це! — сказав Генріх. — Коли пан де Ла Моль був на вулиці Клопі-Персе, то його не було тут.

— Ні, — сказав Карл, — ні, тут його не було. Але справа не в тому, хто був тут, про це дізнаються, коли цей йолоп де Морвель зможе говорити або писати. Справа в тому, що Марго тебе дурить.

— Ну! — сказав Генріх. — Не йміть віри наклепам.

— Я ж кажу тобі, що ти гірше, ніж короткозорий, ти сліпий, — чортова погибель! — повір мені хоч раз, упертий! Кажу тобі, що Марго тебе дурить, і ми цього вечора задавимо того, кого вона кохає.

Генріх аж підскочив з несподіванки і подивився на шурина застиглими очима.

— Ти не проти цього, по суті, — признайся, Генріх. Марго кричатиме, як сто тисяч ворон, але, їй-богу, тим гірше для неї. Я не хочу, щоб ти був нещасливий. Хай собі герцог д’Анжу дурить Конде, я заплющую очі, Конде мій ворог; але ти мій брат, більше ніж брат — мій друг.

— Але, сір...

— І я не хочу, щоб тебе кривдили, щоб з тебе знущались. Ти надто довго був посміховищем для всіх тих франтів, що приїздять з провінції підбирати у нас крихти та зводити наших жінок; хай вони забираються назад, — до всіх чортів! Тебе одурили, Анріо, це може трапитись з кожним; але ти матимеш, присягаюсь тобі, можливість чудово помститися, і завтра скажуть: тисяча чортів, видно, король Карл любить свого брата Анріо, коли звелів цієї ночі задавити пана де Ла Моля.

— Слухайте, сір, — сказав Генріх, — це річ справді вирішена?

— Вирішена, постановлена, кінчена; франтик не матиме, на що жалітись. Експедиція складається з мене, д’Анжу, д’Алансона і Гіза: король, два принци Франції і володарний герцог, не