Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

і пароплав спинився. Немов уві сні, Джордж узяв свої речі, зібрав супутників, і весь невеличкий гурток зійшов на берег. Води стояли на пристані, доки пароплав відчалив, а тоді зі слізьми на очах кинулись в обійми одне одному…

Місіс Сміт відвела втікачів до одного доброго чоловіка, який оселився там, щоб допомагати всім гнаним та безпритульним, які шукали захисту на цьому березі.

Чи здатен хтось висловити все блаженство першого дня волі? Чи не прекрасніше та вище оте чуття від будь-якого з решти п’яти людських чуттів? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить, що ти в безпеці!.. З якою любов’ю та ніжністю дивилася мати на личко своєї сплячої дитини, що після всіх лихих пригод стала їй ще дорожча! То чи можна було заснути, коли душа повнилася таким блаженством! Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі, ані власної покрівлі над головою; вони витратили всі свої гроші до останнього долара. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути від щастя.

Розділ XXXVIII

Перемога

Хіба мало хто з нас, почуваючи втому від життя, думає часом про те, що вмерти було б куди легше, ніж жити далі?

Коли подвижника приречено хоч на які страшні тортури, йому додає чимало сили та снаги вже сама жорстокість присуду. Граничне збудження, запал, надпорив — ось що допомагає людині знести найтяжчі муки й тим здобути собі вічну славу.

Та житидень у день під гірким, нестерпним, осоружним гнітом рабства, коли все єство пригноблене й уярмлене, коли всі почуття поступово глухнуть, пригнічені неволею, а душа щодня, щогодини помалу спливає кров’ю, — таке нескінченне виснажливе страдництво є чи не найвищим, щонайсправжнішим випробуванням для людини.

Поки Том стояв вічнавіч із своїм напасником, слухав його погрози й думкою готувався до смерті, серце його билося сміливо, і він був певен, що знесе й тортури, й вогонь, знесе будь-що. Та коли Легрі пішов і те збудження вляглося, він знову відчув біль у побитому, знеможеному тілі, до нього повернулася свідомість його жалюгідного, вкрай гіркого й безнадійного становища, і цілий день він лежав з тим важким тягарем на серці.

Томові рани ще й трохи не загоїлись, як Легрі зажадав, щоб він виходив у поле нарівні з іншими, і для нього знову потяглися довгі дні тяжкої виснажливої праці, сповнені до того ж несправедливих образ та принижень, які тільки міг вигадати лихий, жорстокий господар. Ті з нас, кому траплялося терпіти сильний біль, хоч це й куди легше за наших обставин, напевне, знають, як він розладнує нерви. Тома вже не дивувало те, що його товариші завжди такі вовкуваті. Та він і сам відчував, як його звична спокійна лагідність дедалі поступається місцем тій похмурій дражливості. Приїхавши сюди, він тішив себе надією, що зможе на дозвіллі читати свою біблію, але дозвілля тут ніколи не бувало. В гарячу пору Легрі не соромився виганяти всіх своїх робітників у поле навіть і в неділю. Та й чого було соромитись?

Адже це давало йому змогу зібрати більше бавовни, а отже, й виграти заклад. А коли б декілька невільників і сконали від перевтоми, він купив би нових, здоровіших та дужчих.

Спершу Том ще вигадував якусь часинку, щоб почитати ввечері біля вогнища, та після вчиненої над ним жорстокої розправи він повертався з поля такий знесилений, що в голові у нього паморочилось, очі не бачили світу, і він одразу валився на долівку поряд з іншими змученими невільниками.

Минав час, і віра та впевненість, що завжди додавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути однієї страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда — а бог мовчав. Довгі тижні й місяці в зболілій душі Тома точилася глуха боротьба. Він думав про лист, який міс Офелія написала його друзям у Кентуккі, і ревно молився, благаючи порятунку. День за днем він чекав, що от-от приїде хто-небудь і викупить його; та ніхто не приїздив, і його знов обсідали гіркі сумніви: даремно волати до бога, бог не чує його. Час від часу він зустрічав Кассі, а іноді, коли його кликали до панського будинку, мигцем бачив змарнілу Емелін; проте розмовляти з ними йому майже не випадало, та й не мав він тепер часу на розмови.

Одного вечора він сидів у знемозі та відчаї біля пригаслого вогнища, дожидаючи, поки спечеться його грубий корж. Підкинувши на жар хмизу й роздмухавши вогонь, він витяг з кишені свою пошарпану біблію і розгорнув її. Там були позначені місця, що віддавна хвилювали й надихали його. Але чи слова ті втратили свою силу, чи стомлені очі й зболіла душа не знаходили тепер у них розради? І Том, тяжко зітхнувши, поклав книжку ндзад до кишені. Із задуми його вивів хриплий регіт. Він звів очі й побачив Легрі, що стояв проти нього.

— Ну що, приятелю, — мовив Легрі, — я бачу, твоя віра не дуже тебе рятує? Я так і знав, що кінець-кінцем утовкмачу це в твою дурну голову!

Цей грубий посміх дошкулив Томові дужче, ніж голод, холод і злидні. Та він промовчав.

— Ти йолоп! — вів далі Легрі. — Я купив тебе з добрими намірами. Ти міг би жити куди краще від Сембо чи Квімбо, не гнути горба, а замість того, щоб день через день бути битим, був би сам собі пан і бив інших, А вряди-годи ще й зігрівався б доброю чарчиною. Тож подумай, чи не краще тобі схаменутися? Кидай-но в огонь отой свій мотлох і приставай до моєї віри!

— Боронь мене боже! — палко озвався Том.

— Ти ж бачиш, твій бог і не думає тобі допомагати. Якби він був, то не віддав би тебе на поталу мені! Вся твоя релігія — паскудна брехня. Хто-хто, а я це знаю. Отож держися краще мене, бо я щось таки важу й маю якусь владу!

— Ні, пане, — відказав Том. — Я держатимуся своєї віри. Хоч помагає мені бог, хоч ні, а я її нізащо не зречуся!

— Ну й дурень! — крикнув Легрі й презирливо плюнув на Тома, а тоді вдарив його ногою. — Постривай, я ще не так тебе скручу, а все одно приборкаю, ось побачиш!

І Легрі пішов геть.

Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що гнітить її душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства