Мішель Монтень - Проби

зупиняючись на півслові, як роблять у ризикованих випадках майже всі, щоб уберегти себе від можливих докорів, якщо справу повернуть наперекір їхній тямі; мене це ніскільки не хвилює. Адже незадоволені не матимуть ніякої рації, а мені не подобало відмовляти їм у цій послузі.

Я аж ніяк не прагну перекладати вину за мої помилки чи нещастя на когось, окрім себе. Бо, щиро кажучи, я рідко прислухаюся до чужих порад — хіба що підкоряюся правилам ввічливості або тоді, коли я можу почерпнути з них брак моїх наукових знань, а також дані про той чи інший факт. Але де треба лише поміркувати, доводи з боку можуть лише підкріпити мої власні судження, але щоб вони спростували їх — такого ніколи не буває. Все, що мені кажуть, я вислуховую доброзичливо і поштиво, але, наскільки я пам'ятаю, аж допосі я вірив тільки самому собі. На мій погляд, ці висловлювання — не більше ніж смужки чи цяточки, що ковзають по поверхні моєї волі. Я не дуже ціную свої думки, але так само мало ціную і чужі. Доля віддає мені за це повною мірою. Якщо я не женуся за порадами, то ще менше я їх роздаю. Їх у мене майже не питають і ще рідше їм довіряють, і я не знаю жодного громадського чи приватного заходу, який було б доведено до кінця за моїм наполяганням. Навіть ті, чиїми долями я певною мірою розпоряджаюся, і вони теж охочіше підкоряються вказівкам когось іншого, але тільки не моїм. І оскільки про вплив свій я дбаю не так ревно, як про душевний спокій, мені це куди приємніше: залишаючи мене осторонь, люди дають мені жити згідно з моїми бажаннями, які зводяться до того, аби зосередитися і замкнутися в собі, і для мене велика радість перебувати у цілковитому невіданні щодо чужих справ і не відчувати на собі обов'язків влаштовувати їх.

Після свого завершення всяка справа, чим би вона не скінчилася, перестає цікавити мої думки. Якщо її результат виявився сумним, мене примирює з цим таке міркування: він не міг бути інакшим, бо таке його місце у великій круговерті всього сущого і в ланцюгу причин і наслідків, про який говорять стоїки; ваша уява, як би ви не старались і не прагнули цього, не може зрушити з місця жодної точки, не порушивши при цьому встановленого порядку речей, і це стосується як минулого, так і майбутнього.

І взагалі, я не виношу тих нападів каяття, які находять на людину з віком. Той, хто заявив у давнину, що він безконечно вдячний рокам, бо вони позбавили його любострасності, тримався щодо цього зовсім інших поглядів, ніж я: ніколи я не стану підносити безсилля над усі уявні благодіяння. Провидіння ніколи не виявиться настільки ворожим своєму творінню, щоб немічність стала його найкращою властивістю. Квінтиліан, Навчання оратора, V, 12. У старості ми лиш зрідка віддаємося любовним утіхам, і після них нас охоплює глибоке пересичення; тут сумління, по-моєму, ні до чого; смуток і неміч нав'язують нам боягузливу і хирну чесноту. Ми не повинні дозволяти природним змінам брати гору над нами в такій мірі, щоб від цього страждали наші розумові здібності. Молодість і її радощі не могли свого часу приховати від мене печаті нецноти на любострасності; так і нині пересиченість, прийшовши з роками, не може приховати від мене печаті любострасності на пороці. І тепер вона більше не панує наді мною, я суджу про неї точно так само, як тоді, коли я перебував під її владою. Енергійно і ретельно струшуючи її з себе, я вважаю, що мій розум зостався таким самим, яким був у безпутні дні моєї юності — хіба що ослаб і примерк з наближенням старості; і я ще вважаю, що, як він забороняє мені віддаватися чуттєвим насолодам, дбаючи про моє тілесне здоров'я, то й раніше він робив те саме, піклуючись про здоров'я мого духу. Знаючи, що тепер він більше не бореться за нього, я не можу вважати його доблеснішим. Мої зазіхання настільки немічні і нежиттєві, що йому, власне, і не потрібно приборкувати їх. Аби впоратися з ними, мені досить, так би мовити, простягнути руки. І якби трапилося їм зітнутися з колишньою моєю жагою, він, побоююся, впорався б з ним не згірше, ніж колись. Я не бачу, щоб він займався чимось таким, чим не займався тоді, як не бачу й того, щоб він став проникливішим. І якщо це — одужання розуму, то яке ж воно для нас убоге!

До чого жалюгідні ліки, що зцілюють за допомогою хвороби!

Цю послугу мало було зробити нам не нещастя, а наш власний розум у пору свого розквіту. Напасті й печалі не можуть змусити мене ні до чого, окрім проклять. Вони корисні лише тим, хто не прокидається інакше, як від ударів канчука. Мій розум відчуває себе куди невимушеніше в обстановці гаразду. Перетравлювати нещастя куди важче, ніж радощі: у цьому разі розум поймає тривога і він починає розкидатися. У благоврем'я я бачу куди виразніше. Здоров'я подає мені поради і радісніші, і корисніші, ніж ті, які мені може подати хвороба. Я чистив і впорядковував моє життя, як тільки міг, ще в ті часи, коли я всолоджувався всіма її дарами. І мені було б прикро і соромно, якби виявилося, що убозтво і печалі мого заходу мають право віддати перевагу тим чудовим дням, коли я був здоровий, життєрадісний, сповнений сил, і що мене треба цінувати не такого, яким я був, а такого, яким я зробився, переставши бути собою. Щастя людське зводиться не до того, щоб гарно померти, як говорить Антистен[158], воно полягає в тому, по-моєму, щоб гарно жити. Я ніколи не виношував у собі страхолюдної думки насолопити на голову і тіло того, хто, власне, вже мертвий — а що інше я являю собою? — ковпак і халат філософа і ніколи не прагнув того, щоб його жалюгідне канцур'я осудило і принизило найяскравішу, найкращу і найтривалішу частину мого життя. Я хочу показати — і притому так, щоб усі бачили, — що завше і скрізь я все той самий. Якби мені довелося прожити ще одне життя, я жив би так само, як прожив; я не шкодую про минуле і не боюся грядущого. І якщо я не помиляюся, то як усередині, так і зовні справа стояла приблизно однаково.

Над усе я вдячний своїй долі, певне, за те, що всяка переміна у