Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Я озирнулася, і тепер все стало очевидним – це була спальня Яроша. Виглядала вона саме так, як я собі й уявляла: заставлена книгами, артефактами та паперами. Роботою, яка не покидала його навіть тут. 

– А що з… – я знову торкнулася пальцями металу на шиї, і на лиці Яроша з’явився дивний невдоволений вираз. 

– Я намагався його зняти, – глухо підтвердив він мої підозри. – Але ці артефакти… зовсім не моя спеціалізація. Та я щонайменше ослабив кілька плетінь. А шукачі, – руки чоловіка стиснулися у кулаки. – Обіцяють зняти його не раніше нового семестру. 

Ще один побіжний погляд на вікно показав, що до настання нового семестру залишилося зовсім небагато часу. Я поклала Ярошеві руку на передпліччя, але за мить забрала її. 

– Не переймайся. Думаю, я можу почекати місяць. 

Погляд Яроша ясно показував, що він не міг припинити перейматися. 

– Таво, я… – почав він раптово зовсім іншим, тихішим тоном, але не закінчив. Натомість його лице враз опинилося зовсім поряд, і Ярошеві змучені очі дивилися мені прямо в душу. Від цього всередині гірко запекло; і щойно ректорові губи легко торкнулися моїх, я відвернула голову. 

– Ми маємо це припинити, – як могла спокійно сказала я, роздивляючись візерунок на підковдрі. Я відчувала, як брови Яроша здіймаються у здивуванні, і за мить він запитав:

– З чого б це раптом?

Я стиснула руку в кулак, не знаючи, як сказати це краще. Та, зрештою, що могло бути кращим за правду?

– Бо я тобі не підходжу, – вичавила я, очікуючи, що Ярош прибере свою долоню з моєї, але він цього не зробив. – Бо тобі потрібний хтось кращий. 

Ректорова щелепа стиснулася, і він примружив очі. 

– Це ти сама вигадала, чи хтось підказав? – несподівано їдко запитав він. Я не стала на це відповідати, і тоді він продовжив: – Я вже знаю, хто мені потрібний. Так само як я знаю, хто мені підходить. 

Я все ще не дивилася Ярошеві в лице. Звісно, зараз він так думає. Але його брат – це тільки перший дзвіночок, після якого підуть десятки інших: батьки, Глая, викладачі, студенти… 

– Ти потім про це пожалкуєш, – повільно, намагаючись донести це до Яроша, сказала я. – Одного дня ти прокинешся і зрозумієш, що помилився. 

Ярош мовчав кілька митей, обмірковуючи мої слова. Я вже приготувалася до того, що він зараз піде. 

– То це те, чого ти боїшся? – запитав він, стишуючи голос. Я розібрала у ньому співчуття, і від цього захотілося на ректора загарчати. Мені не потрібна його жалість, як він цього не розуміє? 

– Я цього не боюся, – заперечила я. А потім все ж додала, схиливши голову. – Та я чула твою розмову із братом. Тоді, у цілительському домі. 

Погляд Яроша спершу залишався непроникним, але потім у ньому спалахнуло розуміння. 

– Я чула все, що він сказав. І я справді тобі не підходжу; я вбивця, Яроше! Нічого це не змінить. 

І тут з погляду Яроша зникла уся напруга – наче він читав мене, як розкриту книгу, і вже заздалегідь знав, як закінчиться ця розмова. Я думала, що маю на це розізлитися, але натомість чомусь захотілося плакати. Бо саму себе я вже не розуміла зовсім. 

– Все змінюється, Таво. Все.

Він зітхнув і поправив пасмо мого короткого волосся, що налізло на лице.

– І якби ти тоді підслухала до кінця, а не втекла, ти б знала, що я відповів, – він кинув на мене трохи звинувачувальний погляд, а тоді все ж пояснив. – Я сказав Тобіасові, що це не його собача справа, і я сам дам раду своєму життю. 

Я несподівано пирхнула, і від цього рана знову заболіла. 

– А потім я сказав йому, що нікого кращого за тебе я однаково не зможу відшукати. І навіть якби міг, мені б це було не потрібно – бо кохаю я саме тебе. 

 В очах в мене знову запекло – останнім часом це траплялося надто часто, і я відчула, що маю сказати щось у відповідь. 

Це не відчувалося так, як коли Ярош зізнався мені у любові вперше. Тоді я мала сумніви, які розвіялися тиждень тому – коли я лежала на його подвір’ї із клинком у грудях. 

Тепер я вже знала, краще. Відчувала кожною клітинкою свого тіла.

– Я теж тебе кохаю, Яроше, – прошепотіла я. 

Мені здавалося, що я бачила його щасливим раніше, але виявилося, що ні. Він бував веселим, радісним, жвавим, втішеним; але до цієї миті я ще не бачила, як виглядає справжнє щастя на його лиці. 

Тепер я знала.

Все його лице осяялося так, наче він отримав усе, що коли-небудь бажав. Його губи розтулилися, і я наперед відчула, що він хоче сказати щось дурне, як-от дякую, тож я не дала цьому відбутися. 

Поцілунок вийшов трохи солоний, але п’янкіший за будь-яке вино. 

І кращий за будь-що, що я відчувала раніше.