Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

такого рівня, як його газета. Навряд чи вони взагалі могли би видаватися, якби не рятівна підтримка людей зі щедрим серцем і товстим гаманцем, не байдужих до долі преси.

Редактор продемонстрував число з репортажем («Це дуже талановитий автор-початківець, одначе його творчість добряче б’є нам по кишені»), тож мільйонер розщедрився, коли побачив себе з віолончеллю серед музикантів аматорського оркестру. Так, це й справді була секта зі своїми зобов’язаннями, звичками, ритуалами та щотижневою радістю: суботнім вечірнім виступом.

Зі світу фармакології, ліків, ступок, шпателів для приготування пігулок, порцелянових шкаликів із кислотами, отрутою, ртуттю та йодом дона Флор мандрувала в чарівний світ трелей і піцикато, паван і гавотів, вабливого звучання віолончелі та гобоя, скрипки та кларнета, флейти і тромбона, ударних інструментів і фагота її чоловіка, під неперевершений акомпанемент рояля маестро Аженора Ґомеса. У світ дони Себастьяни та дони Паули, дони Рити і ненаситної пожирачки сердець Неузи, світ вершків еліти, дружин успішних чоловіків. Банкір Селестино, змушений слухати ці концерти (о, люди уявляють собі життя банкірів як суцільний рай…), раніше і гадки не мав, які вони насправді нудні й утомливі для нього.

— Грають вони, звісно, препаскудно, але кожна забаганка цих маніяків коштує мільйони…

Суботніми вечорами ці високоінтелектуальні чоловіки ставали веселими та безтурботними дітьми, забуваючи про обов’язки та домовленості, клієнтів та ділові угоди, забуваючи геть про все, навіть про своє нестримне бажання якнайшвидше і якнайбільше заробити. Забували вони також і про класову нерівність: багатий комерсант, як рівня, спілкувався з дрібним чиновником префектури, який отримував свою мізерну платню, знаменитий хірург не цурався скромного фармацевта, власник вісьмох магазинів завиграшки знаходив спільну мову з продавцем маленької крамнички.

Елегантні дами, представниці місцевої еліти, радо відчиняли двері своїх домівок перед музикантами та їхніми дружинами, анітрохи не цікавлячись ані суспільним становищем, ані походженням гостей, а привітно приймали всіх, зокрема і Марикоту, яка вперто повторювала, що «ніяка вона вам не дона, а просто сія[65] Марикота, затямте нарешті!»

Окрім того, сія Марикота дуже рідко ходила в гості, адже для цього потрібно мати відповідне вбрання й уміти підтримати світську бесіду з «огидною знаттю», як вона пояснювала своїм сусідкам з вулиці Лапін.

— Ой, та заради Бога, ну і чого я там не бачила? Тільки й патякають про прийоми, звані обіди та вечері і про те, як столи вгиналися від наїдків… А я відразу згадую тутешніх дітлахів, які ніколи нормально не наїдалися… Ото й усі їхні розмови, бо якщо вони не говорять про їжу, то розповідають, хто з ким волочиться борделями. Таке враження, що ці світські сеньйори тільки те й роблять, що напихають пельку та гоцають у ліжку…

Обурена дона Марикота («ніяка я вам не дона, а просто сія Марикота, затямте вже нарешті!») не добирала виразів:

— А погляньте на них… усі в шовку з голови до ніг, такі гонорові… Хай ідуть під три чорти зі своїми витребеньками. Урбано туди ходить лише тому, що життя свого не уявляє без репетицій… Якби моя воля, я б узагалі заборонила йому ходити до цих багатіїв, хіба не можна з таким же успіхом грати в барі сеу Біе, з Мане Сапо та сеу Бебе-е-Коспе, — в розпачі розводила руками сія Марикота. — Ну от що я можу вдіяти?!.. Жаль мені бідолаху…

Вона так часто називала його бідолахою, що це прізвисько прилипло до сеу Урбано, як рідне. Мане Сапо чудово грав на волинці, а сеу Бебе-е-Коспе — на старому акордеоні: обидва вони щонеділі вигравали свої мелодійки, посьорбуючи кашасу в сеу Біе — місці зустрічі вершків із довколишніх завулків. Іноді з ними виступав і сеу Урбано, плач його скрипки зривав шквал аплодисментів, хоча місцева публіка таки віддавала перевагу волинці та акордеону. Сія Марикота, яка нічогісінько в музиці не тямила, щоразу бубоніла, прасуючи перед репетицією єдиний синій чоловіків костюм, що був, ніде правди діти, не так старий як давній.

— Якщо вони вже не можуть без нього обійтися, то нехай хоч послуги прасувальниці оплачують… Біднякові від цього оркестру самі лише збитки, ніякого поживку…

Де вже було Марикоті зрозуміти, що музика забезпечувала її чоловікові душевний спокій, це був його особистий сховок від постійного пиляння дружини, від її нестерпного часникового смороду та гидких бородавок. Щосуботи, на репетиціях, граючи по п’ятому колу відомі композиції й вивчаючи нові, щоб урізноманітнити свій репертуар, Бідолаха Урбано втікав від щоденної метушні й відпочивав у музиці, втім, як і решта іменитих і багатих оркестрантів. Нехай одні були стриманіші, інші брались за інструменти з ентузіазмом, засукавши рукави, — всіх їх об’єднувала спільна внутрішня радість і натхнення, перед якими відступали всі буденні негаразди.

Доктор Венсеслау Вейґа, славетний хірург, уже після перших акордів і першої гальби пива щасливо всміхався, задоволений життям і товариством. Уся тижнева втома від щоденних маніпуляцій з органами, від спілкування з хворими, від постійної боротьби за життя для своїх пацієнтів, іноді боротьби марної й безнадійної, весь отой тягар одразу ж зникав, варто було лише залунати плакучій скрипці. Доктор Піньйо Педрейра розривав ланцюги, що сковували його самотнє серце мізантропа, коли звуки флейти проникали в найвіддаленіші закутки пам’яті, де він назавжди поховав спогади про його перше кохання, про той м’який оксамит очей. Адріано Пірес, обличчя й руки якого були всіяні білими плямами вітиліґо, мільйонер, фінансист, співвласник багатьох банків, директор підприємств, комендатор найсвятішого папи, скромно стояв собі поруч із величезною віолончеллю, що вмить компенсувала йому всі нереалізовані амбіції, жорстокі удари долі, відчайдушну боротьбу з замовниками, конкурентами, службовцями — знали б ви, які ж то злодії! — і коли його пальці торкалися струн, зникали вся метушня, бажання заробити якнайбільше грошей, страх перед злодіями і його такий остогидлий обов’язок жити поруч із ненависною дружиною Імакуладою Тавейрос Пірес. Його вмить сповнювала людяність й емпатія, він привітно всміхався простакуватому касирові, на якого навіть не глянула б ясновельможна дона Імакулада, а той щиро всміхався навзаєм, коли цього, звісно, не бачила сія Марикота.

Як і сія Марикота, дона Імакулада була вкрай рідкісною відвідувачкою таких заходів. І, ясна річ, не через відсутність відповідного вбрання та невміння вести світські розмови. Були в неї свої, зовсім інші причини: їй елементарно бракувало часу, адже, як і в кожної вельможі, графік було розписано по годинах: на плечах Імакулади лежала купа громадських обов’язків. До того ж вона ненавиділа всі ці репетиції й виступи, коли одні й ті ж люди виконували одні й ті ж речі, і так місяць за місяцем, до безконечності, який жах!

А сеу Адріано геть забував про існування дружини, коли не бачив