Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

фіналу, який чекає на нього сьогодні. Ну що ж, не тільки в нього така жорстока й несправедлива доля. Його життя, власне, вже скінчилося. Сьогодні від нього лишиться тільки жменька попелу, який розвіють за вітром... Нехай так, але ж яким буде життя на землі через десять, двадцять чи сорок років? Чи згадають колись усіх загиблих в оцих проклятих освенцімах? Чи пам’ятатиме людство страхітливі злочини фашизму? Повинне пам’ятати!

Він заплющив очі й відхилив голову назад. Спогади напливали різні, але зараз, у ці останні хвилини, переважали картини страхіть, неймовірних жахів і нелюдських страждань, пережитих ним та його побратимами, безліч смертей, страт і екзекуцій, тисячі трагедій і драм, море крові і сліз. І тим кращими, милішими й дорожчими здавалися картини дитинства і мирного, довоєнного життя. «І якими ж щасливими будуть люди, коли знищать найбільше зло на землі — кривавий фашизм!» — з тугою думав він. Прийдешні покоління, можливо, й не знатимуть нічого про муки давно загиблих жертв фашизму, зате но знатимуть і жорстоких катів, а отже, будуть щасливими... «Але ж ні, освенцімський попіл не зникне безслідно... Фашизм захлинеться у морі людської крові. Життя їм не вбити, бо життя незнищенне...»

Під монотонний гуркіт двигунів хлопець думав і мріяв. Просто неймовірно, що в такі трагічні хвилини людина здатна думати й мріяти... Юнак намагається уявити майбутнє, яке настане уже без нього. Воно ввижається йому сонцесяйним, наповненим дзвінкою радістю й щастям. В уяві виникають п’янкі простори рідної землі, зелені поля, буйноквітні сади, безліч щасливих облич, до болю дорогих і прекрасних. І все здається настільки реальним, що на очах закипають сльози радості. Він навіть не помічає, як за сталевою сіткою есесівці азартно дудлять із солдатських баклажок шнапс, голосно варнякають, регочуть і пробують затягти «Стояв млин у Шварцвальді...»

Через кілька годин колона машин прибула в Біркенау. Ще здалеку Володя побачив закіптюжені цегляні димарі трьох гігантських крематоріїв, з яких валував густий, чорний, як сажа, дим, виривалися багряні язики пекельного полум’я. У повітрі витав страшний сморід горілого людського м’яса. Згадалось брехливе запевнення Менгеле: «Усі крематорії припинили роботу. Найближчим часом розпочнеться їх демонтаж...»

Півроку тому Володя бачив лише один крематорій — у центральному освенцімському таборі, за два кілометри від Біркенау. Отже, за якихось півроку їх уже стало чотири... А ще ж Володя не знав, що в Біркенау недавно почалося будівництво п’ятого крематорію, який за своєю потужністю мав перевершити всі існуючі, разом узяті. А поки що діяли чотири крематорії, вісім газових камер, сорок шість триступінчастих печей і кілька величезних смоляних ям. Усе це господарство функціонувало цілодобово, перемелюючи за одну добу сорок тисяч одиниць, тобто сорок тисяч чоловік. Добре налагоджена індустрія знищення працювала на повну потужність і навіть з перевантаженнями.

Черга для привезених з Явожно мала підійти через кілька годин, тому їх спершу повезли в табір. Колона машин проїхала через центральну браму, і явожницькі «гості» опинилися у найбільшому і найстарішому таборі смерті фашистського рейху. Мимо бортів повільно пропливала багаторядна стіна колючого дроту з повислими над нею сторожовими вежами, чіткі лінії величезних нестандартних бараків. З висоти кузова Володя бачив усе це і за давньою звичкою почав рахувати бараки. У кожному ряду, праворуч, він нарахував по двадцять бараків, ліворуч — по вісім. І так у кожному ряду. Вражала дивовижна чіткість розбивки території табору на однакові за розмірами сектори, прямі, як лінійка, ряди вгрузлих у землю бараків. Сам же табір мав форму правильного квадрата, тут не зміг би заблукати навіть сліпий — так просто і чітко все сплановано. Автоколона втяглася в табір і повільно пішла по круто насипаній і добре укатаній дорозі, обабіч якої пролягли глибокі канави, наповнені болотяною рідиною, яка не замерзла навіть на морозі і блищала матово, як нафта.

Біркенау побудований на болотах. На будівництві доріг, крім щебеню, шлаку і піску, використовували дроблені людські кістки. У 1942 році з Німеччини було привезено кісткодробильні машини. їх установили недалеко від крематоріїв — замаскували в лісочку. Людські кістки дробили і мололи, просіювали на решетах і ситах, дбаючи про «сортність продукції». Дробленими кістками утрамбовували дороги і апельмайданчики поміж блоками, « кістяне борошно у паперових мішках вивозилося в Німеччину для удобрювання полів, для відгодовування худоби. На замовлення Гіммлера кісткодробилки збудувала одна з баварських фірм — «Зауерверке». Таким чином, Біркенау стояв не тільки на болотах, а й на людських кістках. На в’язнівські бараки перетворили конюшні колишньої польської кавалерії, яка дислокувалася тут до 1939 року. У кожну таку конюшню поляки колись ставили сімдесят вісім коней, гітлерівці ж умудрялися набивати туди від двох до трьох тисяч в’язнів. Табір розбудовувався, у ньому вже одночасно перебувало сто п’ятдесят тисяч чоловік. Гіммлер поставив собі за мету перетворити Біркенау разом із сусіднім Освенцімом на гігантське місто рабів з такими умовами, щоб тривалість життя кожного бранця не перевищувала шість місяців...

Усі освенцімські в’язні добре знали, що таке Біркенау, тому прибульці з Явожно, почувши страхітливий сморід від крематоріїв, з відчаєм ждали страшного кінця. Тим часом автоколона, заїхавши у четвертий сектор, зупинилася біля барака за номером тринадцять. «Все ж таки тринадцять — число нещасливе,— з сумом подумав Володя. — Блок номер тринадцять у Явожно, з якого рили тунель... Команда «Гаст», де захворів і з якої попав у ревір, мала тринадцятий номер... Сума цифр мого освенцімського номера 131161, витатуйованого на лівій руці, складає цифру 13, та й перші дві цифри цього ж таки номера теж 13. А тепер привезли до барака за номером 13. Та й остання моя втеча з концтаборів нещасливо закінчилася тринадцятого червня...» Це була якась незбагненна містика. Володя ще не знав, що скоро йому випаде ще одна цифра 13, яка зруйнує усю цю страхітливу містику...

Машини розвантажили швидко. Мертвих поскидали в купу просто на снігу, а живих загнали до барака і зачинили двері на засуви. Машини з есесівцями зникли, а в бараці — ніякого начальства: ні капо, ні штубових, ні писарів, ні блокових — взагалі нікого. Порожньо. Одні лише нари. Долівка тут земляна, нерівна, страшенно брудна. Чотириярусні нари збиті з грубих, погано обтесаних, але вже добре обчовганих людськими тілами дощок,— видно, через цей барак пройшли уже не одна і не дві тисячі чоловік. Посеред барака, на всю