Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Евтибіда!..

У цю мить прибіг маніпул гладіаторів. Усі скупчилися навколо тіла пораненої.

— Якщо вона поранена, значить, хтось поранив її, — сказав центуріон, що командував маніпулом. — Нехай п'ятдесят чоловіків рушають на пошуки вбивць, вони не могли далеко втекти.

П'ятдесят гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія.

Інші оточили вмираючу. Панцир її був весь у крові, яка сочилася струмком. Гладіатори з похмурими обличчями мовчки стежили за агонією жінки, що принесла їм стільки нещасть і горя. Обличчя куртизанки посиніло, вона увесь час металася, притуляючи голову то до одного, то до другого плеча, видаючи божевільні стогони. Вона здіймала руки, ніби бажаючи піднести їх до шиї, але вони відразу безсило падали, її рот конвульсивно відкривався, ніби вона силувалася щось сказати.

— Евтибідо! Проклята зраднице! — після кількох хвилин мовчання похмуро й суворо вигукнув центуріон. — Що ти робила тут? У таку ранню пору? Хто поранив тебе? Нічого зрозуміти не можу… але я здогадуюся про якийсь новий страшний задум… жертвою якого за дивним збігом обставин стала ти сама.

З посинілих губ Евтибіди вирвався ще жахливіший стогін: вона руками вказала гладіаторам, щоб вони відійшли убік.

— Ні! — закричав центуріон, проклинаючи її. — Ти своєю зрадою загубила сорок тисяч наших братів… Ми повинні нагадати тобі твої злочини і зробити твою агонію ще страшнішою, — цим ми вмилостивимо їхні невідомщені тіні.

Евтибіда схилила голову на груди, і якби не уривчасте дихання, то можна було б подумати, що вона померла. У цю хвилину з'явилися всі п'ятдесят гладіаторів, що переслідували каппадокійців. Вони привели із собою Ерцідана. Він був поранений стрілою в стегно. Аскубару вдалося втекти.

Каппадокієць розповів усе, що знав, і тоді гладіатори зрозуміли, як усе сталося.

— Що трапилося? — пролунав жіночий голос.

Це була Мірца: у супроводі Цетуль вона йшла в храм Геркулеса.

— Стріли, які проклята Евтибіда підготувала тобі, завдяки щасливому втручанню якогось бога, можливо Геркулеса, вразили її саму, — відповів центуріон, даючи Мірці дорогу, щоб вона могла увійти в коло гладіаторів.

Почувши знайомий голос, Евтибіда підняла голову і уп'яла свої гаснучі, сповнені ненависті й розпачу очі, в Мірцу. Губи її судомно скривилися, здавалося, вона хотіла щось сказати. Розчепіривши пальці, вона простягнула руки до сестри Спартака, ніби бажаючи схопити її. Останнім зусиллям вона метнулася вперед, потім, випустивши передсмертний стогін, зімкнула повіки.

— Цього разу до пастки потрапив сам птахолов! — вигукнув центуріон, запропонувавши Мірці й іншим іти за ним. Усі мовчки пішли, залишивши труп ненависної грекині.

У той момент, коли Евтибіда помирала на очах Мірци, у порт прибуло судно, з яким Гранік надіслав Спартаку звістку про себе. Фракієць, довідавшись про висадження Граніка, довго обмірковував, як йому краще вчинити. Нарешті він звернувся до Арторікса:

— Ну, що ж… перевеземо туди морем усе наше військо і воюватимемо ще завзятіше.

Він відіслав судно до флотилії з наказом повернутися наступної ночі у Темесу.

За тиждень Спартак перевіз усе своє військо в Нікотеру Щоночі за його наказом чотири легіони робили вилазки, щоб відволікти римлян і вселити їм думку, що гладіатори досі стоять табором. Щойно флотилія, з якою відбули Спартак, Мамілій і кавалерія, віддалилась на кілька миль від берега, мешканці Темеси доповіли Крассу про відплиття гладіаторів. Красс у нестямі від люті проклинав мешканців Темеси за те, що вони не надіслали до нього гінця попередити про втечу ворога, а тепер, коли Спартак вирвався з лещат, полум'я війни розгориться з новою силою, тоді як Красс вважав її закінченою, у чому й запевнив Рим.

Наклавши на мешканців Темеси великий штраф за їхню легкодухість, наступного дня він наказав своєму війську знятися з табору й повів його у напрямку Нікотери.

Але Спартак, прибувши в Нікотеру, на світанку того ж дня вирушив з усіма своїми легіонами до Сцілли, біля якої й отаборився. Наступного дня фракієць вирушив у Регій.

Тоді Красс вирішив або примусити Спартака прийняти бій, або взяти його змором, а задля останньої мети задумав звести колосальну споруду, гідну римлян. Якби про неї не свідчили одноголосно Плутарх, Аппіан і Флор, навряд чи можна було б повірити, що подібна споруда справді була збудована.

«Туди з'явився Красс, і сама природа підказала йому, що треба робити», — говорить Плутарх. Він вирішив спорудити стіну впоперек перешийка, позбавивши тим самим своїх воїнів від шкідливого неробства, а ворога продовольства. Велика й важка була ця робота, але Красс довів її до кінця й у короткий строк. Він вирив через весь перешийок рів від моря до моря завдовжки триста стадій, завширшки й завглибшки п'ятнадцять кроків, а вздовж усього рову спорудив стіну неймовірної висоти і міцності.

Тоді як сто тисяч римлян Красса з небаченою запопадливістю працювали над титанічною спорудою, Спартак навчав військовій справі ще два легіони з одинадцяти тисяч рабів, що приєдналися до нього в Бруттії. Разом із тим він обмірковував, як би йому вибратися із цього місця, насміявшись над титанічними зусиллями Красса.

— Скажи мені, Спартаку, — запитав фракійця на двадцятий день робіт римлян його улюбленець Арторікс, — хіба ти не бачиш, що римляни загнали нас у пастку?

— Ти так вважаєш?

— Я бачу стіну, яку вони споруджують. Вона вже готова, і, мені здається, у мене є підстави так вважати.

— І на Везувії бідолашний Клодій Гпабр теж думав, що він загнав мене у пастку.

— Але через десять днів у нас скінчаться харчі.

— У кого?

— У нас.

— Де?

— Тут.

— А хто ж тобі сказав, що через десять днів ми ще будемо тут?

Арторікс, опустивши голову, замовк, ніби соромлячись, що зважився давати поради такому завбачливому полководцю. Спартак із ніжністю дивився на