Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Відтоді як «Йоа» ввійшла у Гренландське море, Хенрік Ліндстрьом, єдиний член експедиції, що побував уже тут із Свердрупом на «Фрамі», став дуже поважний. Він запишався більше, ніж то пасувало коку полярної експедиції. Тільки-но мандрівники причалили в Годхавні, щоб узяти на борт собак, сани, каяки і двадцять бочок пального, Ліндстрьом одразу ж зав'язав розмову з ескімосами і потім приніс на судно цілу купу свіжих лососів.

— Скільки ти заплатив за них? — занепокоївся Амундсен, побоюючись надмірного марнотратства.

— Небагато, я поторгувався. Вони хотіли за одного лосося три, а я дав їм по дві.

— Крони? — жахнувся керівник.

— Та ні. По дві солодких булки, що нам пожертвувала перед від'їздом кондитерська Йоргенсена. Вони трохи черстві, але ескімоси саме такі полюбляють, я добре пам'ятаю. Приготую вам обід — пальчики оближете, ось побачите!

Ну, й зух же ти! А те, що ти вмієш розмовляти по-ескімоському, — добре. Це ще нам знадобиться, — зрадів Амундсен.

«Йоа» (норв. Gjoa) у відкритому морі

Попутний вітер напинав вітрила, безугавно туркотів двигунець, але безтурботний настрій перших тижнів незабаром зник. Відпливши від Годхавна, шхуна мало не розбилася, зненацька наскочивши на пласку скелю, яку було неправильно нанесено на карту. Здалеку полярникам видалося, що то хребет кита. Зате море Баффіпа й затока Мелвілла, що вже багато віків мали недобру славу серед мореплавців, зустріли мандрівників приємною несподіванкою: їхні води були спокійні, мов гладінь озера, і вільні від криги. Проте Амундсен не дуже довіряв оманливій безпеці: дуже вже багато поганого начитався він у дитинстві про ці обшири. «Треба якнайшвидше проскочити далі, ця тиша не може тривати довго!» — подумав він і, на подив усьому екіпажеві, подав команду:

— Підняти всі вітрила! Запустити двигун! Повний вперед! Тримати курс на мис Йорк!

Незабаром усі пересвідчилися, що недарма він не довіряв цим зрадливим водам. Море раптом завирувало й побіліло від піни та уламків криги, що бурхливо затанцювали на хвилях.

Сім днів і сім ночей тривала відчайдушна боротьба судна з кригою і ще страшнішою за кригу сивою пеленою туману. На восьмий день вітер нарешті вщух, і небо заясніло чистою блакиттю.

Невдовзі мандрівники дісталися до затоки Далрімпл-Рок, де шотландські китобої мали залишити, як обіцяли Амундсену, провіант і пальне для експедиції. Чи не підвели? Треба було неодмінно поповнити запаси. Невдовзі Амундсен з радістю привітав на палубі шхуни кількох ескімосів, які випливли каяками назустріч судну.

— Ліндстрьом, запитай, чи залишили щось для нас шотландці.

— Не втну!

— Не викручуйся, ти ж розмовляєш по-ескімоському, я сам чув.

— Я говорив до них по-норвезькому, а вони до мене по-своєму, і ми якось порозумілися. Але там ішлось про лосося, а тут…

— Розмовляй з ними хоч на мигах, та скоріше, — нетерпеливився керівник експедиції.

Шотландці не підвели. Величезні ящики, — по сто вісімдесят кілограмів кожен — акуратно складені на березі, чекали мандрівників. Усе ескімоське поселення поспішило на допомогу норвежцям — мисливці, жінки, старі й діти. Там, де європеєць чортихався б, ойкав і нарікав, ескімоси працювали швидко і вправно, безтурботно сміючись і жартуючи. Прийнявши на борт великий вантаж, шхуна глибоко осіла у воді й тепер швидше скидалася на незграбний віз, навантажений меблями, ніж на судно, що мало пливти грізним, незвіданим шляхом.

Після кількох днів важкого плавання Амундсен не без побоювання скерував «Йоа» у знамениту Ланкастерську протоку, де загинула експедиція Франкліна. Довкола, скільки сягало око, хвилі вергали величезні крижані брили. Тут, на цих пустельних обширах, близько шістдесяти років тому востаннє в житті зимував герой дитячих мрій Руала безстрашний і легковажний Джон Франклін, трагедія експедиції якого заповнила багато сторінок історії освоєння Далекої Півпочі. Чи міг Амундсен в ті далекі роки, коли ще тільки мріяв про полярні подорожі, сподіватися, що колись на власні очі побачить ці зловорожі береги і сам опиниться у водах, які поглинули вже стільки жертв? Острів Бічі — кладовище людей і кораблів — був похмурий і пустельний. «…Здається, що над ним ще й сьогодні витає смерть», — записав Амундсен. На нього наринули спогади про безсонні ночі, коли він один за одним поглинав щоденники англійських полярників.

— Чи не пора б уже подумати й про відпочинок? — не без заздрощів питав Франкліна секретар адміралтейства Джон Барроу, його близький друг і ровесник.

— Відпочину в могилі. Та й не такий я вже старий, не перебільшуй, мені всього лише…

— Шістдесят, — зітхнувши, підказав йому Барроу.

— Звідки? Тільки п'ятдесят дев'ять, не прибавляй! — обурився сивий моряк.

Не зважаючи на важкі випробувапня, які йому довелося пережити, він так само був сповнений віри у свої сили, як і під час своїх знаменитих експедицій до Північної Америки, у басейн Мідної ріки, де він двічі мало не загинув. Сім останніх спокійно прожитих у Тасманії років, коли він був губернатором, не пригасили в ньому туги за полярними морями. Він знав їх, як ніхто. До нього не раз поверталися уві сні незабутні образи величних айсбергів, що грізно сунули назустріч кораблю.

Тріумф, з яким Англія зустріла кораблі «Еребус» і «Террор»[23], що повернулися від берегів Шостого континенту, пробудив у Франкліна приспані мрії.

— Хіба ж блискучі досягнення, які здобула Англія в Антарктиці, не