Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

Розмова ця відбулася на другий же день. На бажання Віклінга, вони зустрілися на набережній надвечір. Ганна відчувала, що Віклінг недаремно намагається побути наодинці з нею, і трохи хвилювалась.

Вислухавши її повідомлення про намічену подорож, він трохи помовчав. Ганна глянула на нього здивовано.

— Вам не подобається цей проект? — спитала вона.

— Ні, це чудовий проект! І ви знаєте, що я був би щасливий провести цілий місяць з вами… і з вашими друзями.

— І з вашими друзями, — виправила Ганна.

— Я не знаю, Анні, чи це так, — сумно відповів Віклінг. Ще помітніший, ніж звичайно, акцент виказував його приховане хвилювання. — Про це я й хотів поговорити з вами. Хіба можуть бути такі друзі, серед яких нема довір’я?

Ганна відчула себе наче спійманою на місці злочину. Що робити? Віклінг мав рацію.

— Хіба вам не вірять? — спитала вона, бачачи, що уникнути відповіді не вдасться.

— Ви це знаєте, Анні. Професор і Микола Арсенович разом вирішують якусь цікаву проблему. Яку — це для мене таємниця. Я — спостережлива людина і знаю, що ви з друзями змінюєте іноді тему розмови, коли я приходжу. Щось приховуєте. Ваше раптове зацікавлення радіозв’язком було невдалим, ви самі знаєте. Ви не вмієте казати неправду. О, звичайно, я не можу вимагати довір’я… як інші. Але… хіба це дружба, Анні?

Натяк на «інших» вколов Ганну, і вона раптом відчула, що володіє становищем.

— Ви не розумієте, Альфред. Батько ніколи й нікому не говорить конкретно про свої наміри. Він бореться за владу над організмом, за продовження життя. Микола Арсенович допомагає йому в техніці. І нічого він сам до пуття не знає. Що ж до наших таємниць, то… скажіть, Альфред… Я чула, що ви прибули в Радянський Союз, щоб передати нам якийсь важливий винахід. Ви можете сказати мені, що це за винахід?

— Анні! Але я не маю права.

— Виходить, ви мені не довіряєте?

— Це ж інша річ! Це не мій особистий секрет.

— От бачите! — підхопила Ганна. — Тоді нема чого ображатися. У всякому разі, можу вас запевнити; що ніяких таємниць, спрямованих проти вас, у нас немає.

Віклінг несподівано повеселів.

— Ну, тоді пробачте, Анні. Я розумію тепер, що поводився по-дурному. Я не думав, що у вас державна таємниця… — Він скоса глянув на неї, розсміявся і швидко мовив далі. —Я мушу подякувати вам за урок. У радянських людей особлива етика, абсолютно нова. Її не так легко зрозуміти людині буржуазного виховання. Облишмо це. Поговоримо про подорож. Коли ви вирішили їхати?

— Як тільки Микола Арсенович видужає. Батько казав, що тижнів через два.

— Як же вам пощастило умовити його кинути роботу?

— Умовили. Він сам зрозумів, що йому треба відпочити.

— А радіо? Він завжди каже, що часто повинен чергувати в ефірі.

— Він лишає товариша Ниркіна замість себе.

— Так. А ви говорили з професором? Може, я буду потрібен йому?

— Говорили. Він сказав, що найближчим часом ви йому не будете потрібні.

Віклінг помовчав з хвилину.

— От що, Анні, — сказав він, — мені треба погодити питання про відпустку із своїм начальством. Якщо відпустять, я їду з вами. Завтра ж з’ясую. Тепер скажіть… — голос Альфреда став м’якшим, бархатистим, і Ганна інстинктивно взяла себе в руки. — Кому належить ця думка… запропонувати мою кандидатуру?

— А це дуже важливо, Альфред?

— Дуже важливо, Анні. Від цього може залежати весь сенс моєї участі в екскурсії.

— Тоді ви можете відмовитись.

Вони пройшли мовчки кілька кроків.

— Розумію… І вас це анітрохи не засмутить, Анні?

— Дуже засмутить. Наш капітан вимагає, щоб у команді було троє чоловіків. А третього в нас немає. Брати незнайомого…

— З вами неможливо розмовляти, — сумно усміхнувшись, перебив Віклінг.

Ганна поверталась додому сама, обмірковуючи цю розмову. Начебто вона не зробила помилки. Віклінга часом ставало шкода, справді, недовір’я — погана річ. Він має рацію. Треба буде поговорити з усіма і постаратися розвіяти цю атмосферу відчуження з людиною, яка ні в чому перед ними не завинила.

Микола почав нудьгувати. Минав уже четвертий день його «лежачого життя».

Ридан прийшов до нього вранці, оглянув, розпитав про сон і хід думок.

— Ну, от що, — сказав він, — давайте поговоримо серйозно. Про той спосіб життя, який ви вели, не може бути й мови. Так?

— Звичайно.

— Добре. Виходить, зрозуміли. Тепер ви здорові, можете вставати. Їхати вам поки що не можна, треба зміцніти, відпочити. Працювати можна, але помаленьку. Що ви думаєте робити?

— «ГЧ», — коротко відповів Микола.

— І більше нічого?

— Більш нічого. З «консерватором» закінчено на два місяці. Якщо, звичайно, туші не почнуть розкладатися передчасно.

— А ваші нічні мандрівки по ефіру?

— Я вже домовився про це з Ниркіним. Він дуже досвідчений, здібний короткохвильовик і, звичайно, зуміє після кількох уроків засвоїти мою манеру працювати на ключі, мій «почерк». Він регулярно приходитиме сюди в дні моєї «ефірної вахти» і сидітиме за передавачем години дві.

Цей план повернув Ридану звичну веселість. Мрія його наближалась до здійснення. З яким нетерпінням він чекав цього моменту, якої боротьби з самим собою коштувало йому стримувати Миколу від роботи!

Микола встав, прийняв за порадою професора міцну хвойну ванну, а після сніданку погуляв трохи по саду. Потім попрямував у свою робочу кімнату, де на