Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Отаким і рости, синку, до роботи радий, до людей щирий, — казала вона йому, і в такі хвилини обом їм було дуже гарно.

Тепер Сашка не було. З хати на неї повіяло незвичною і якоюсь порожньою тишею.

Проте Марія Павлівна, не довго думаючи, закачала рукава й почала готувати вечерю. Ось скоро прийде Сашко. Набігався, мабуть, за день і голодний.

Та нехай і побігає трохи. Незабаром вже і в школу. А він — то дома якусь роботу робить, то сітки в'яже, то з рибалками в море ходить. Допомагає заробити грошей. Бо скільки їх не заробляй, а все мало. І собі треба одяг придбати, і Сашкові. На ньому все просто горить. Купила чоботи минулої осені — зносив. Нові треба купувати. З пальта виріс. Штани геть витерлись. А ще ж і портфель потрібний для книжок та зошитів. Бо любить він, щоб книжки в нього завжди були цілі та чисті…

Ось уже й вечеря готова, а Сашка немає. Де ж це він гасає так довго?.. Може, піти до сусідських дітей та розпитати?

Еге ж, таки треба піти.

Марія Павлівна вийшла з хати.

Вечоріло. Попід будівлями і в кущах залягали перші сутінки. Море втратило свої чудові денні барви і лежало оддалік величезною темною масою та глухо гомоніло, немов велетень у неспокійному сні. Десь далеко на ньому плив вогник, який нагадував самотню зірочку. Марія Павлівна знала, що то — клотикова лампочка на якомусь невеличкому суденці, що, незважаючи на темряву, йде своїм курсом, розтинаючи важкі хвилі гострим кілем… Минуть роки. Сашко стане дорослим і, мабуть, теж буде моряком, як і його батько колись, і отак само, як ті невідомі їй мореплавці, вночі гойдатиметься в морі. А вона стоятиме на березі і бачитиме рухливий вогник та думатиме про сина…

Марію Павлівну охопило тужливе почуття самотності. Чомусь їй захотілось заплакати. Отак сісти на теплу, нагріту за день землю й заплакати, щоб ніхто не бачив. Але вона тільки зітхнула глибоко та важко й неголосно гукнула:

— Сашко-о-о!..

Ніхто не відгукнувся на її голос.

Жінка ще кілька разів покликала хлопця, а потім повернулася на найближче світло. Постукала в шибку.

— Ваш Федько дома? — запитала вона сусідку, яка вийшла з хати.

— Дома. А що таке?

— Щось Сашка мого й досі немає. Боюся, чи не сталося з хлопцем якогось нещастя.

— Федько, а йди-но сюди! — погукала господарка свого хлопчика.

Той вийшов, підсмикнув штани, шморгнув носом.

— Ви про Сашка питаєте?

— Еге ж, Федю, про Сашка. Чи ти не знаєш, де він може бути?

— А вони з Геною до Синього каміння пішли. І ми з Василем ходили, і Костя з Вітькою… Тільки ми вже всі повернулися, а їх ждали-ждали та й розійшлися.

— І ти оце, харцизяко, аж біля Синього каміння був! — нагримала мати, докірливо хитаючи головою. — Чого тебе туди носило?

— Та ні… Ми не дійшли… Як уперіщив дощ, то ми з дороги й повернулися… А Сашко, той не повернеться. Казав, що й у Партизанські катакомби зайде.

— Так оце він з Геною аж у Партизанські катакомби пішов? — злякано запитала Марія Павлівна і пригрозила: — Ну, я ж йому…

Федькова розповідь начебто й заспокоїла трохи Марію Павлівну. Тепер вона хоч знала вже, де ж саме Сашко з Геною. Але разом з тим жінка й стурбувалася. Ті Партизанські катакомби! Небезпечно туди потрапляти дітям. Можуть зайти в такі місця, що й не виберуться. І чого йому треба було в катакомбах?.. Та ще ж — подумати тільки! — і Гену з собою потяг…

За думками незчулася, як і до власної хати дійшла.

А тут знову морок ніби холодними руками обняв, здавив.

Смутком прищемилося серце. Пусто у хаті без Сашка. Один еін у неї лишився після того, як ворожа куля скосила чоловіка на війні. Єдина любов і єдина надія.

Багато є таких батьків, що мають звичку кожному зустрічному похвалити свою дитину. А вона, Марія Павлівна, не вихва ляється Сашком перед сусідами — в серці любов до своєї дитини носить. Вона не вміє ніжно пестити, цілувати на людях, та він би й не відповів їй на ті відкриті, показні ласки. Зате люблять вони одне одного глибоко…

Довго сиділа Марія Павлівна на самоті і багато думок передумала.

А потім її вже й острах узяв: де ж все-таки Сашко з Геною? Час би вже й повернутися.

І раптом знову пронизала гостра думка:

«А що, як заблудилися хлопці в катакомбах?..»

Так, це справді могло трапитись. Адже Марія Павлівна добре знає, як химерно покручені оті підземні коридори. Тягнуться вони і прямо, і вліво, і вправо, ніби вулиці та провулки у величезному місті. На кожному кроці — загадкові зигзаги, закручені петлі, глухі тупики. Ідеш наче сюди, а виходить, що треба було інакше йти. Марія Павлівна жила там під час війни. Спершу воду партизанам носила, потім у підземних майстернях працювала — шила, латала. Але й сама не всі входи та виходи знає. А Сашко ж тільки раз там був, та й то недалеко повів їх учитель, Федір Семенович…

Учитель добре знає катакомби. Командиром партизанського загону був. Але чи зручно турбувати його серед ночі?.. Тільки клопоту наробиш. А тим часом Сашко прийде, виявиться, що все гаразд, і — соромно буде перед Федором Семеновичем!..

І знову сидить Марія Павлівна, жде…

Уже й серце болить, а жде, надіється.

Ні, немає Сашка. Мабуть, таки заблудились хлопці.

Ага, нарешті! Знайомо рипнула хвірточка.