Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

— Це теж не так важливо.

За півгодини автомобільної їзди від Канна, в іншій країні, де розмовляють тією самою мовою, користуються тими самими грішми, країні, яка не здійснює жодного контролю на своїх кордонах, але має політичну систему, цілком відмінну від політичної системи Франції — там править князь, як у давні добрі часи, — сидить перед комп’ютером чоловік. П’ятнадцять хвилин тому він одержав листа електронною поштою, в якому його повідомляють, що вбито знаменитого актора.

Моріс дивиться на фотографію жертви. Він не має найменшого уявлення, хто це такий, бо не ходить у кіно вже давно. Але, певно, це хтось справді дуже відомий, якщо на порталі новин йому приділяють стільки уваги.

Хоч Моріс давно на пенсії, але на такі події він дивиться, як на гру в шахи, в якій дуже рідко дозволяє перемагати своєму супротивнику. І кожна така перемога тепер означає для нього не можливість піднятися на ще один щабель у своїй службовій кар’єрі, а відчути ще більшу повагу до власних здібностей, власного хисту.

Існує кілька правил, яких він завжди дотримувався, коли працював у Скотленд-Ярді: спершу відкинути всі неможливі варіанти — й тоді все, що залишається, є можливим, бо він не звик діяти навмання. Коли йому доводилося брати участь у занудних засіданнях усіляких комітетів, що оцінювали роботу поліції, він полюбляв шокувати колег такими, наприклад, несподіваними заявами: «Усе, що ми знаємо, ми накопичили за довгі роки досвіду. Але колишні методи годилися лише для колишніх справ. Якщо ви хочете працювати потворчому, забудьте про весь свій колишній досвід!» Досвідчені працівники вдавали, ніби записують його рекомендації, молоді дивилися на нього зі страхом, і збори тривали так, ніби він нічого й не сказав. Але він знав, що його послання почуто, і через короткий час — безперечно, не віддавши йому належне й навіть не подякувавши за цікаві думки, — начальство починало вимагати від своїх підлеглих, щоб вони шукали нових ідей.

Моріс друкує ті досьє, що надійшли йому від поліції Канна; він не любить користуватися папером, щоб його не звинуватили в серійному винищенні лісів, але іноді без цього не обійтися.

Спочатку він досліджує modus operandi, тобто спосіб, у який були скоєні вбивства. Час (як уранці, так вдень і ввечері), зброя (голі руки, отрута, стилет), різновиди жертв (чоловіки й жінки різного віку), наближення до жертви (двоє вбиті в безпосередньому фізичному контакті, двоє без будь-якого контакту), реакція жертв на нападника (у всіх випадках опору не чинили).

У всіх випадках, коли ти заходиш у глухий кут, найліпше дати повну волю думкам, і нехай підсвідомість працює. Він знаходить в Інтернеті нову тему — графіки коливання цін на Нью-Йоркській біржі. Чи можна уявити собі щось занудніше для людини, в якої немає акцій? Проте він зробив непомильний хід: його багаторічний досвід став швидко аналізувати одержану інформацію, а інтуїція пропонувати відповіді — нові й творчі. Через двадцять хвилин він повернувся до досьє — голова була знову свіжа.

Такий прийом дав результати: атож, у всіх злочинах було щось спільне.

Убивця — людина високої культури. Певно, він просидів не один день або й тиждень у бібліотеках, обмірковуючи найефективніший спосіб здійснення свого задуму. Він знає, як обходитися з отрутою, не наражаючи себе на ризик, а конверт із ціанідом, певно, запечатував не власноруч. Він достатньо знає анатомію людського тіла, щоб устромити стилет там, де він не натрапить на кістку. Він спроможний завдати смертельного удару, не докладаючи великих зусиль. У світі дуже мало людей, обізнаних із руйнівною силою кураре. Мабуть, він ознайомився з літературою про серійні вбивства і знає, що кожен такий убивця має індивідуальний почерк, а тому намагався вбивати свої жертви без будь-якої системи, не дотримуючись жодного modus operandi.

Але це неможливо: немає сумніву, що цілком підсвідомо убивця дотримувався певного почерку — просто він, Моріс, ще не зміг розшифрувати його.

Варто відзначити ще один дуже важливий факт: він багатий. У нього досить грошей, щоб закінчити курси боротьби самбо і точно знати всі ті місця на тілі, де натисканням пальця можна паралізувати жертву. Він має контакти: отрути, якими він скористався, не купиш в аптеці на розі вулиці, їх навіть на чорному ринку в місцевого криміналітету не знайдеш. Це біологічна зброя високої досконалості, треба знати, як із нею обходитись, треба знати, як її застосовувати. Мабуть, він користувався допомогою та консультаціями фахівців.

І нарешті, він діє надзвичайно швидко. І це дає Морісові підстави припустити, що вбивця не повинен залишатися тут протягом тривалого часу. Можливо, він має у своєму розпорядженні лише тиждень, можливо, на кілька днів більше.

Які ж висновки можна зробити з усього цього?

Якщо Моріс досі їх не зробив, то тільки тому, що звик грати за правилами. Він утратив наївну неупередженість погляду на світ, якої так вимагав від своїх підлеглих. Саме цього світ, у кінцевому підсумку, й вимагає від людини; щоб вона перетворювалася на обмежене й пересічне створіння, мірою того як минає її життя, втрачаючи все те, що є в ній екзотичного, позначеного щирим ентузіазмом. Старість для суспільства — тавро примітивності, а не ознака мудрості. Сьогодні люди вважають, що кожен, хто переступив через лінію віку в півсотні років, уже не спроможний досягти тієї швидкості, з якою мчить життя в сьогоднішньому світі. Звісно, Моріс уже неспроможний бігати, як раніше, й неспроможний читати без окулярів. Проте розум у нього працює гостро, як ніколи, — принаймні йому хочеться вірити в це.

Але якщо розум у нього й справді не втратив свою гостроту, то чому він не може розв’язати кримінальну головоломку, яка