Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

міг попрощатися з Одеттою останній. Годі казати, що після його відходу в Одетти з’являлися нові гості. Проте дук про це не здогадувався або волів не показувати, що здогадується: старечий зір гасне, слух тупіє, проникливість меркне, а втома наказує чуйності відпочити. І в певних літах Юпітер вироджується в якогось мольєрівського героя — навіть не в олімпійського Алкмениного коханця, а в потішного Жеронта. А втім, Одетта зраджувала дука Ґермантського, зраджувала і воднораз тягла за собою на буксирі, але без чару й величі. У цій ролі вона виявляла пересічність, як, зрештою, і в кожній з них. Не те щоб життя не пропонувало їй гарних ролей, вони траплялися частенько, але грати їх вона не вміла.

Природно, що попри всі мої пізніші спроби побачитися з нею, мені ніколи в цьому не щастило, бо дук Ґермантський, намагаючись поєднати особистий режим із невсипущими ревнощами, дозволяв їй тільки денні свята, та ще й з умовою, аби вони відбувалися без танців. Вона щиро призналася мені, що він тримав її в ув’язненні, призналася з кількох мотивів. Головний був ось який: вона собі уявила, хоч я писав самі статті й друкував тільки шкіци, що я відомий письменник, і коли їй згадалось, як я блукав Акацієвою алеєю, аби бачити, як вона гуляє, а згодом унадився і до неї в хату, Одетта навіть простодушно скрикнула: «Ох! аби ж то знаття, що з вас виросте великий письменник!» Отож, почувши від когось, що письменники люблять товариство жінок, аби настачити собі ма-теріялу, вивідуючи в них любовні історії, вона знов являлася мені, прагнучи розбуркати мою цікавість, звичайною кокоткою. Вона розповідала: «Уявіть, якось я зустріла чоловіка, він закохався в мене, і я теж покохала його нестямно. Ми раювали. Він лаштувався до Америки, я теж мала з ним помандрувати. Але напередодні від’їзду я подумала: ліпше буде, як я не дам коханню померти, адже воно й так рано чи пізно почне вистигати. Ми провели разом останній свій вечір, він був певен, що я з ним поїду; і ця ніч була шалена, я зазнала з ним і невимовних розкошів, і розпуки, що не побачу його більше. А вранці я подарувала свій квиток якомусь невідомому пасажирові. Зрештою він хотів його в мене купити. Я відповіла: «Ні, ви й так робите мені безцінну послугу, дайте спокій своїм грошам». А потім зринула ще одна історія. «Якось на Єлисейських Полях пан де Бреоте, — доти я спіткала його лише раз, — почав так пожирати мене очима, що я пристала і спитала його, яким правом він на мене так дивиться. Він відповів: «Дивлюсь, який у вас кумедний капелюшок». І правда. На мені красувався капелюшок, уквітчаний братками, тоді не мода була, а якесь жахіття. Але він мене роззлостив, і я відрубала: «Забороняю вам говорити зі мною таким тоном». Аж це припустив дощ. Тут я йому й кажу: «Я пробачу вам, якщо ви маєте повіз». — «Авжеж, я маю повіз, і я вас підвезу». — «Ні, мені потрібен ваш повіз, а не ви». Я сіла у повіз, а він потьопав під дощем. Але ввечері він заявився до мене. Ми кохалися шалено аж два роки. Ось приходьте до мене на чай, я розповім, як я познайомилася з паном де Форшвілем. Власне, — провадила вона сумно, — я прожила життя, як у монастирі, бо живила великі почуття лише до жахливих ревнивців. Я не кажу про пана де Форшвіля: він був нетяма, а я могла кохати щиро тільки розумних людей. Скажімо, пан Сванн був не менший ревнивець, як цей бідолашний дук; але я жертвую задля дука всім, бо знаю, що вдома він нещасливий. Задля Сванна я відмовляла собі в усьому, бо кохала його безтямно, і розуміла, що краще пожертвувати балами, товариством і всім на світі, аби вщасливити чи вберегти від переживань того, хто нас кохає. Сердешний Шарль, він був такий розумний, такий чарівний, він був саме з тих чоловіків, які мені до вподоби». Може, вона й не лукавила. Певний час Сванн їй подобався, але це спостерігалося якраз тоді, коли він був «не на її смак». Сказати по щирості, навіть згодом когось, хто задовольняв би «її смак», не було ніколи. А проте Сванн кохав її тоді так несамовито і так болісно. Опісля він дивувався цій суперечності. Але це не єдина суперечність, якщо зважити на те, яка велика в чоловічому житті частка страждань через жінку «не на його смак». Це, мабуть, пояснюється багатьма причинами, а передусім ось чим: раз вони «не на наш смак», то ми дозволяємо себе кохати, не кохаючи самі, і тим самим узви-чаюємо для себе жінку «не на свій смак», чого ніколи не сталося б із жінкою «на наш смак», бо, відчуваючи, що її жадають, вона церемонилася б, давала згоду лише на рідкі побачення і не оселилася б у нашому житті, ба в кожній його годині так міцно, що згодом, коли наспіє кохання і ми розійдемося з жінкою «не на наш смак», — через сварку чи подорож, коли ми залишаємося без листів, — нам доведеться рвати не одну нитку, а тисячі. Друга причина — сентиментальність цієї звички, бо якщо вона не підшита палкою плотською жагою, а любов засвідчується, то мозок працює тим активніше, і замість потреби у нас виходить роман. Ми не виявляємо недовіри жінкам «не на наш смак», ми дозволяємо їм кохати нас, а як і покохаємо їх із часом, то кохатимемо стокрот дужче за інших, навіть не зазнаючи з ними втіхи заспокоєного бажання. Із цих та багатьох інших причин те, що найбільше нам заливають сала за шкуру жінки «не на наш смак», пояснюється не лише насмішкою долі, яка ущасливлює нас так, що ми й не раді. Жінка «на наш смак» рідко становить для нас небезпеку, бо ми їй не потрібні, вона задовольняє нас і зразу ж кидає, вона не затримується в нашому житті, тимчасом як у коханні небезпечна і здатна породжувати муки власне щоденна присутність жінки, а не вона сама, і наша цікавість, що вона робить у кожну мить, тобто не жінка, а звичка.

Я виявив легкодухість: сказав, як це мило і шляхетно з її боку, хоч і знав, що слова її наскрізь фальшиві, а щирість підбита брехнею. Я вражено думав, у міру того як вона розмальовувала свої любовні пригоди, про все те, чого Сванн не знав і