Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

куди занесло автора!» — скаже читач. Але ж ми намагаємося намацати невидимі взаємозв'язки в складному історичному процесі. Однак повернімося до М. Гоголя.

У1834 році В. Жуковський, О. Пушкін та інші «товариші» доручають «аспіранту» Гоголю виступити з доповіддю на тему «аль-Мамун», що він блискуче робить у «гуртку» Петербурзького університету… Яка дивна тема! Чому така увага до середньовічного арабського халіфа? Справа в тому, що цю тему обов'язково «проходили» члени «гуртка» Плетньова і Жуковського, а раніше — в ложах петербурзьких масонів.

Пізніше свою чергову збірку Гоголь назве досить дивно — «Арабески»… І критики не могли цього збагнути.

Як уже мовилося, аль-Мамун був хрещеним батьком «масонів-аріїв» (тамплієрів) і «псів-рицарів» (тевтонців). Він особливо шанувався російськими масонами, що дотримувалися традицій Петра І і Ф. Прокоповича. І якщо для масонів-розенкрейцерів головним кумиром був Хірам, то для росіян аль-Мамун — символ торжества інтелекту над темними масами.

Загалом нічого поганого в російському масонстві, в західництві, я не бачу. Петро І витягував Росію із варварства варварськими методами (у цьому допомагав йому українець Ф. Прокопович). Масони і західники боролися з російським варварством за допомогою просвітництва і державного перевлаштування. Взяти хоча б «революцію» декабристів: це була спроба російської еліти прибрати царя чи, зрештою, обмежити його сваволю конституцією. Або згадаймо такий елемент просвітництва, як «офранцужування» Росії, коли багато дворян переходили на французьку мову, забуваючи свою «російсько-монгольську». Але ідеї масонів-західників наштовхувалися на монгольські глибини російської душі, російської ідеї.

І М. Гоголь, цей геніальний меланхолік, що вмів потрясати своїм сміхом основи соціального буття, звичайно ж, виявився знахідкою для західників, які прагнули викорчувати монголізм, азіатчину з російської душі.

НАЙБІЛЬША ТАЄМНИЦЯ ГОГОЛЯ

Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум.

М. Гоголь

Від автора:

Не без вагань розпочинаю цю розмову. Вона побудована на межі фантастики. Матеріал, що пропонується читачеві,

одержаний мною від тибетського Гуру і частково — наскільки це було можливо — звірений з літературними джерелами. Він не применшує М. Гоголя як великого письменника і велику українську душу. Навпаки, він дає змогу краще, глибше зрозуміти його особистість. Ну, звичайно, він добре працює і на нашу тему — тему аріїв, панмонголізму.

Йдеться про зовсім незвичайне, я б сказав, езотеричне тлумачення історії, пов'язаної з другим томом «Мертвих душ», спаленим автором за дев'ять місяців до смерті.

— Гоголь як особистість, — розпочав свою розповідь Гуру, — завжди цікавив езотеристів. У попередньому народженні (з цим погоджуються всі езотерики) він — великий французький учений Б. Паскаль, який помер у тридцятишестирічному віці так само загадково, як і Гоголь. Сам Паскаль говорив, що помирає від почуття жахливої самотності у Всесвіті, усвідомлення своєї нікчемності, мікроскопічності і загубленості в безмежних просторах Космосу.

Вчений доживав свої дні у монастирі. Перед смертю звелів у кімнаті поруч з собою поставити ліжко, на якому помирав прокажений. Як і Гоголь, Паскаль швидко прославився (своїми відкриттями у фізиці і математиці), потім раптом «зламався», став відмовлятися від власних відкриттів і написав духовно-філософську покаянну працю — «Філософічні листи» (аналогія гоголівських «Вибраних місць із листування з друзями»).

Паскаль був «просунутим» — людиною «шостого кола», або «шостої раси», — і в XVII столітті говорив таке, що лише в наші дні стає більш-менш зрозумілим ученим-спеціалістам. Наприклад, його слова: «Невміння вивчати людину змушує вивчати все інше». Самій же особистості Паскаля (як і Гоголя) найкраще пасують його власні слова: «Людина найслабша тростинка в природі, але тростинка мисляча».

І ця геніально мисляча тростинка — Гоголь — у холодній, безмежній, монголоїзованій Росії просто зламалася. Він також був людиною «шостого кола» («шостої раси»), час якої настане лише в XXI столітті.

Ми живемо в «осьовий» період часу (за Біблією — в «кінці часів»). Закінчується ера Риб (ера Церкви) і настає ера Водолія (ера Живого Бога), котра триватиме 2160 років, починаючи з 2003 року. Вона ж — ера біблійного Тираса, тобто слов'янства, провідна роль у якому — за Мешехом (Росією) і Тувалом (Україною).

Бачите, який «тугий вузлик» виходить. Але зав'язуватися він почав 150 років тому, в середині 40-х років XIX століття, коли розпочався інкубаційний період нової ери, що народжувалася, і нової раси людства — так би мовити, раси Гоголя. Таких людей, які набагато випереджають свій час, стає дедалі більше в «кінці часів». Не всі вони, звичайно, геніальні і навіть не всі помітні. Але їхнє життя в нашому середовищі — це саме «видимий світу сміх і невидимі світу сльози». їм «нудно на цьому світі, панове!» Все це слова Гоголя.

Ми говорили, що Гоголю було вкрай важко жити в Росії, яку він добряче відшмагав. Тепер додамо: і в Європі це була людина «шостої раси», не від світу цього. Нинішній «осьовий час» почався у 40-ві роки XIX століття. «Сорокові фатальні…» Не лише в XX, а й у XIX столітті. Це початок найбільшого фарисейства на Землі (1847 рік — «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса), це французька та інші революції в Європі, це Кирило-Мефодіївське товариство, це «прозріння» слов'ян і чітке оформлення української ідеї (Шафарик, Куліш, Максимович, Шевченко), це духовне народження Батька вашої нації — великого Тараса, початок його Голгофи і його Слави. І це реалізація української домінанти — «галичанського сакрала» Гоголя, — його духовне просвітління і його душевний і фізичний злам.

Що з того, що він у миколаївській Росії з ії гнітючим кріпосним середовищем, з собакевичами і ноздрьовими тихо говорив друзям: «Цим крутим поворотом, що стався не з моєї волі, наведений я був зазирнути глибше в душу взагалі і дізнатися, що існують ії вищі ступені та явища». Друзі здивовано стенали плечима: з вами, мовляв, усе ясно. Гоголь зрікається всього ним написаного і чітко пояснює своє дивацтво»: «Письменник, якщо лише ти наділений творчою силою створювати власні образи, виховайся перше як людина і громадянин землі своєї, а потім вже берися за перо! Інакше вийде невлад».

Відомо, що твір «Пригоди Чичикова, або Мертві душі», який вийшов у світ 1841 року, Гоголь називає лише першою частиною праці і оголошує про підготовку її другої частини, яка служитиме певною противагою першій (сатиричній) і міститиме в собі позитивні картини з російського життя і позитивних героїв. У1845 році він спалює цю саму другу частину і одразу ж береться за новий її варіант. Чому спалив? Цього ніхто не знає.

Через шість років, улітку 1851-го, письменник знищує і новий варіант поеми-роману. Горить у каміні плід шестирічних творчих мук і