Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Я думав собі:

«Ось перед тобою дівчина, яку ти колись любив і яка тебе любила. Може, навіть і сьогодні любить… І могла б любити на майбутнє, якби ти міг бути не тим, ким ти є. Але у твоїй ситуації (згадай Шевченка: «Тяжко впасти у кайдани, умирать в неволі…») не маєш права сягати на неї. Ти повинен тепер чесно уникати її, як прокажений. Якщо ти людина хоч трохи чесна, то ти повинен наговорити їй купу дурниць на себе і вбити тим усяку іскорку почуття, що тліє ще в серці цієї дівчини до тебе.

Дивись на це пишне, незграбне від своєї пишноти тіло. Воно звикло до щоденної купелі, до чистої м'якої постелі. Дивись на ці губи, з яких життям пульсують червоні тільця крові в них! Їх від дитинства відживлювано соком помаранчів і риб'ячим жиром для того, щоб забезпечити їм довгу молодість. І ти б простяг свої брудні руки по цей скарб? І куди б ти його заніс?

І що дав би ти цій дівчині? Ні хати, ні дитини, ні забезпеченого завтра, ні чистого серця ти їй дати не можеш. Навіть твоє життя перестало належати тобі. На нього простягає руки поліція… Жени її з своєї брудної печери, хай око твоє не плямить її, ти, морітурус[145]».

Орися намагалася примостити у склянці принесені квіти. Букетик раз у раз втрачав рівновагу. На шиї в неї виступила червона пляма у формі кленового листка. Я вів себе, як дурень. Ми сиділи одне проти одного і важко мовчали.

— Як ти змінився, — нарешті промовила вона.

— Так, — відповів я, набрав більше розуму і, не чекаючи слова від неї, спитав: — Може, провести тебе додому?

Розплакалася, як дитина. Всі вони плачуть. Потім я попрохав у неї пробачення, і ми поцілувалися, але поцілунок наш мав солоний посмак, як і її сльози.

2 травня.

Був мимовільним свідком робітничої демонстрації. Бачив жінку, наче живцем взяту з ілюстрації до «Жерміналя»: широко відкриті, палаючі очі і визивно пнуті наперед худі чоловічі груди. Суворе чорне волосся було недбало закручене на потилиці. Коли співала — губи зникали, у повітрі кричала тільки чорна яма. Страшне, але міцне враження.

На червоних полотнищах були написи польською і українською мовами: «Ксєндзе Цєхонь, ви вчинили те, що я не вірю, щоб ваші земляки були спроможні щиро сприйняти ідеї інтернаціоналізму.

Братерство між поляками і нашими вважатиму за найбільше чудо в історії народів. Не вірю в чуда!»

Кілька днів пізніше.

1. Питання: чи безвихідь (включно до втрати коханої) і розпач можуть породити елементи героїзму, чи, може, це тільки одчайдушність?

Жереб кинутий (Юлій Цезар).

Гарячий день.

Орися поїхала додому. Здається, таки не зловила жениха. Виходить, втрачено рік музичного навчання. Чи це цинізм, чи розпач безнадійно закоханого? Замітка: в мірі того, як Орися віддаляється від мене в житті, стає мені ріднішою в мріях. Увага: приречені не повинні мати мрій.

Початок серпня.

Доля починає кокетувати зі мною. Маю виїхати до… Чи О. матиме відвагу признатися до мене під боком мамці-добродійки?

На цій нотатці кінчився щоденник Маркіяна. Кінцеві сторінки, як і слід було припускати, були вистрижені.

Неля по кільканадцять разів перечитувала любовні слова у щоденнику Маркіяна і вчувала їх мелодію, як тугу власного, праглого кохання серця. Тепер уже знала, чого жадала б, якби мала бодай ілюзію, що її мрії можуть коли-небудь здійснитися. Жадала, щоб усі ті нестерпні, неспокійні палкі слова, що писалися на адресу Славкової жінки, відносилися до неї, Нелі. Не кохала ще досі, але хіба оце ненормальне по своїй силі, розбуджене під впливом чужого кохання бажання не було вже самим коханням? До того ж сама перспектива наблизитися до Маркіяна давала Нелі можливість наблизитися до світу, який був яскравим контрастом до того, в якому досі протікало її життя.

І тоді, як протест, виринала з мряковини спогадів невиразна Маркіянова постать, і Неля тягнулася до неї всією душею.

Зустріч свою з Маркіяном в тюрмі поділяла Неля на дві частини: привітання і прощання. Тоді коли привітання було перш за все незграбно замаскованим здивуванням з боку Маркіяна, то прощання було саме прохання, сама мольба про дівочу ласку.

Вважали, що вони обоє однаково голодні, однаково самітні. З тією різницею, що Нелине минуле було чиста, незаписана сторінка, а на Маркіянові тяжів, як обвинувачення, його щоденник.

І так воно сталося, що Неля відчула в собі народження пекучих ревнощів до минулого людини, яка хоч ще жила, проте не належала вже до майбутнього. Справа ця примістилася в Нелинім серці по той бік логіки так, що не доходив до неї ніякий голос здорового розсуду. Бо інакше могла б себе якось вигородити, якось вибити з думки ті нездорові ревнощі, що з ними Неля не могла ніяк впоратися.

Були це ревнощі до часів, коли Маркіян ходив по волі, заздрість до його слів, на які, судячи з теперішнього його щоденника, мусив не скупитися для тих, кому симпатизував, заздрість за його ходу, за його усміх, за жест, яким вітався з людьми, за хвилини, в яких бував з Орисею або хотів, щоб вона була біля нього, за невідіслані листи до неї…

Все разом складало речі, яких не можна було завернути або їх ще раз повторити. Навіть що смутніше: Маркіян був відтятий від світу, і тут кінчалася границя. І хоч би він хотів тепер бути стократ щедрішим для Нелі, хоч би хотів беззастережно віддати себе цілого їй так, як ніякій жінці досі, навіть ідеї, Неля не могла б скористатися з його дару, бо для неї не вистачило б часу в його житті. І ця неможливість повторення, ця смертна границя часу, якої ніщо вже не зможе пересунути, була безумством, від якого потьмарювалася свідомість.

Це була не логічна розмова, як можна було сподіватися. Навпаки. Претензії, самі претензії, так що аж дивно було, що він хотів ще вислухувати.

Чому не зголосився до неї, коли була самітна і нерішена? Чому не дав їй якогось знаку, щоб знала і чекала на нього? Як же міг, о, як же міг шукати вражень з іншими дівчатами тоді, коли вона згоряла з туги за ним, невідомим? А тепер? Як винагородить він її тепер за всі оті втрати? Вона хоче знати, має право таке хотіти, як він полагодить цю справу?

Так воно було, коли нова думка занепокоїла Нелю. Мусила побачитися з Орисею Лісною. Був