Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

у вовка в пащі. Він пообгризав жир і жили, висмоктав мозок, пережував кістки, які міг, — утамував перший голод. Такого розкішного сніданку йому давно не доводилося їсти у Збаражі.

І одразу ж відчув себе сильнішим. Його підкріпили як пожиток, так і новий день. Дедалі виднішало, східний край неба із зеленавого ставав рожево-золотавим, уранішня прохолода, щоправда, добре пробирала рицаря, але він утішався думкою, що невдовзі сонечко зігріє його натруджене тіло.

Скшетуський уважно розгледівся. Купина була досить чимала, правда, округла й короткувата, але зате така широка, що на ній вільно могли умоститися двоє. Очерет оточував її довкола ніби муром, геть затуляючи від людських очей. «Тут мене не знайдуть», — подумав Скшетуський, — хіба що по рибу хтось поткнеться в очерети, а риби немає — від падла подохла. Тут я собі відпочину і поміркую, що робити далі».

І почав думати, іти йому далі річкою чи ні. Урешті-решт вирішив іти, якщо здійметься вітер і гойдатиме очерети — інакше гойдання і шелест викажуть його, надто коли він, напевно, проходитиме повз табір.

— Дякую тобі, Господи, що я іще живий! — стиха прошепотів Скшетуський.

І підняв очі до неба, а потім думкою полинув до польських окопів. Замок, позолочений першими променями вранішнього сонця, із його купини було видно пречудово. Може, там хтось із вежі озирає у далекоглядну трубу ставки й очерети, а вже Володийовський із Заглобою неодмінно цілісінький день видивлятимуться з валів, чи не побачать його десь повислим на якійся белюарді. «Уже не побачать!» — подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним відчуттям свободи.

— Не побачать, не побачать! — повторив він кілька разів. — Мало я пройшов, але й цю частину шляху треба було здолати. І далі Господь мені допоможе.

І вже очима уяви бачив себе за таборами — у лісах, де стоять королівські війська: народне ополчення з усього краю, гусари, піхота, чужоземні рейменти; земля аж стогне під тягарем людей, коней і гармат, а серед цього велелюддя — сам його величність король…

Потім він побачив запеклу битву, розбиті табори — і князя угледів, як той з усією кіннотою летить по стосах трупів, і побачив зустріч військ…

Очі його, запалені й припухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надміру думок. Якась блаженна знемога огортала рицаря, нарешті він простягся на повен зріст і заснув.

Очерети шуміли. Сонце високо підбилося в небі й гарячим своїм поглядом зігрівало юнака, сушило на ньому одяг — він же спав міцно, не ворушачись. Хтось, побачивши його отак розпростертим на купині, із закривавленим обличчям, подумав би, що то лежить викинутий водою труп. Минали години, а він усе спав. Сонце досягло зеніту й почало переходити на другий бік небозводу, а Скшетуський досі не прокидався. Розбудило його тільки пронизливе іржання коней, що гризлися у лузі, і голосні окрики конюхів, котрі розганяли табунних огирів батогами.

Він протер очі, роззирнувся, згадав, де знаходиться. Поглянув угору: на червонавому від призахідних блисків небі миготіли зорі — він проспав усенький день.

Але ні відпочилим, ні сильнішим Скшетуський себе не відчував — навпаки, усі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть тілу бадьорість і, спустивши ноги у воду, не гаючись вирушив далі.

Тепер він ішов при самісінькому очереті, по чистій воді, аби шелест не привернув уваги конюхів, що пасли на березі коней. Останні блиски сонця згасли, і стало досить темно, бо місяць іще не показався з-за лісу. Вода була така глибока, що Скшетуський, місцями втрачаючи дно під ногами, мусив пливти, що було нелегко в одязі, та й течія, супроти якої він плив, хоч яка лінива, а все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б помітити людської голови на тлі темної стіни очеретів.

Отож ішов він досить сміливо, часом плив, але переважно брів у воді до пояса і попід пахви, аж поки нарешті дістався до місця, з якого очі його побачили обабіч річки тисячі й тисячі вогнів. «Це табори, — подумав Скшетуський. — Допоможи тепер мені, Боже!»

І прислухався.

Гомін безлічі голосів долинав до його вух. Так, це були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, стояв козацький табір зі своїми тисячами возів і наметів, на правому — татарський кіш. Обидва аж гули від галасу й шуму людських розмов, диких звуків бубнів і сопілок, ревіння волів і верблюдів, кінського іржання, окриків. Річка розділяла табори, будучи водночас перешкодою для сварок і вбивств, бо кримчаки не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річище розширювалося, а може, його розкопали зумисне. Але, якщо судити із вогнів, вози по один бік і очеретяні курені по другий були за кілька десятків кроків од берега — над самою ж водою стояли, напевно, сторожові пости.

Очерет і ситник рідшали — либонь, навпроти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кілька десятків кроків і зупинився. Якоюсь грізною могуттю повіяло на нього від тих людських мурашників.

Цієї миті йому здалося, що вся настороженість, уся запеклість тисяч людських істот звернена на нього, і він відчув перед ними своє повне безсилля, повну беззахисність. І самотність. «Тут ніхто не пройде!» — подумав рицар.

Але все-таки рушив далі, бо його тягла якась невгамовна, хвороблива цікавість. Йому кортіло ближче глянути на цю страхітливу силу.

Зненацька він зупинився. Густий очерет кінчився, ніби зрізаний ножем. Може, його й справді позрізали на курені. Далі чисте плесо червоніло від багать, що відбивалися у ньому.

Два із них, високих і яскравих, горіли при самісінькій воді по обох берегах річки. Біля одного стояв кримчак на коні, біля другого — молодець із довгим списом у руці. Обидва дивилися то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще вартові, котрі так само не зводили очей із річки.

Відблиски багать перекидали через річку немовби вогняний міст. Попід берегами шерегами стояли невеликі човни, на яких вартові плавали по річці й ставку.

— Ні, це таки неможливо! — пробурмотів Скшетуський.

І враз його пойняв розпач. Ні вперед не можна йти, ні повернутися! Ось уже скоро доба, як він бреде болотами і баюрами, дихає гнилісними випарами й мокне у воді, а все тільки для того, аби, діставшись до цих таборів, через які він узявся пройти, визнати, що це неможливо.

Але й повернення теж було неможливим: рицар розумів, що чвалати вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, одначе поворітьма їх забракне. До розпуки долучалася глуха лють; якоїсь миті