Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.

Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:

— Ти завжди будеш мені потрібен.

Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.

— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!

Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.

Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.

Політики, судовики, бакалаври й святий отець користувалися щедротами полковника, тож заздоровне слово на честь колишнього капанги знайшло палку підтримку за столом. Але тільки поміщики-полковники робили це щиро: ті знали, що й до чого, бачили смаленого вовка, розуміли справжню ціну цих похвал.

3

Обід — це розуміли всі — подвійно врочистий. На честь іменин тілистої благовірної і на честь приїзду сина Андраде-молодшого — Андраде-сина, як уперто казав полковник, — більш відомого серед товаришів по баїянському університету і серед повій як Вентуринья або Вентурозо. Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, куди поїхав ніби в коротку розважальну поїздку і де пробув п’ять років, роблячи нечасті й несподівані наїзди в Ільєус. Ох, ця нездорова цікавість до столичного богемного життя! Молоді баїянці втрачають тяму, покидають землю і рідних, так наче не мають ніяких обов’язків, наче їм зовсім байдужі батько й мати.

Молодий Медауар, той хоч пописує статейки й віршики для газет, заняття хоч і малоприбуткове, зате престижне. «Тобі, моя любове!» — так назвав свою збірочку грінго Еміліо і тепер носиться з нею, як з писаною торбою, по оселях і маєтках друзів, по крамничках, барах, борделях, тицяє всім в очі, набридає декламуванням. Бакалавр Андраде-молодший, чи то пак син, книжок не друкував, для газет не строчив; він записувався на всілякі курси, одні закінчував, інші починав. Полковникові вже набридло вставляти в рамки чергові дипломи, що марно висіли в ітабунському кабінеті, досі зачиненому, не заповненому багажем таких широких і таких цінних знань молодого адвоката.

Полковник уже не наважувався розповідати в Ільєусі чи Ітабуні, які нові титули здобув вічний студент. Вічний чи хронічний? Який із цих двох епітетів вживав скалозуб Фуад Каран, коли говорив про заняття Вентуриньї? Чи, може, він узивав його досмертним студентом? В очі полковникові всі підносили до небес бакалаврову любов до науки, а позаочі — сміялись і глузували.

Боротися за те, щоб син залишився при ньому і почав нарешті здійснювати його давно виношувані честолюбні заміри й грати призначену йому блискучу роль, батько вже давно покинув. А все ж надія ще жевріла: а що, як під час якогось короткого наїзду цей вітрогон раптом візьметься за розум, відчинить кабінет і засяде за роботу? Дона Ернестина, жінка твереза й практична, благала всіх святих повернути синочка до отчого дому. Полковник хотів дожити до тих часів, коли його нащадок виступатиме в суді, виправдовуючи злочинців, громлячи своїм красномовством і сарказмом позивачів. Отоді вже порадіє його старече серце.

І Вентуринья потягнувся до Натаріо з повною чаркою. Роздобрілий, він став скидатися на матір, але в його жестах, манері триматися, бажанні хвалитися проявлялася батькова вдача. З чаркою у руці він позирав то на полковника, то на Натаріо, йому теж кортіло докинути щось дотепне:

— А приціл, Натаріо, ще не збився?

Застигле обличчя метиса освітилося вимушеною усмішкою:

— Дякувати Богові, Вентуриньє!

Скориставшись паузою, ітабунський прокурор доктор Флавіо Родрігес де Соуза знову заговорив про божественний сарапател.

4

— Може, продаси, куме? Як надумаєш, я перший покупець, — пожартував полковник Боавентура Андраде, коли вони об’їздили з краю в край фазенду Винозоре, милуючись плантаціями, розчищеними новими землями й гінкими какаовими деревцями. Родючістю їй могла дорівнятися хіба що Аталая.

Перед тим полковник оглянув свої розлогі земельні володіння. Першу ділянку тут розчищено давно, коли він, прибувши з Сержипе у молодечому завзятті висадився на південних землях Баїї; якби тодішній головний прикажчик фірми «Лопес Машадо і компанія» залишився в Естансії, він би мусив топтатися на місці. А він кинув усе й відчалив на борту корабля. Два інші маєтки по сусідству дісталися йому майже задурно на початку земельної війни, коли Ітабуна називалася ще Табокас, а про залізницю тільки мріяли. Завдяки кривавим сутичкам через ще не зайняті землі в басейні річки Кобрас його факторія подвоїлась. Закладені тут плантації вже встигли дати перший урожай. Любо подивитись.

Коли Вентуринья знов подався до Ріо, повторюючи знайомий приспів: ще одні курси, і приїду додому назавжди, це ж не гуляння, не тринькання грошей, — полковник надумав вирушити з Натаріо у звичну й необхідну інспекційну поїздку: хто не дбає про своє добро, той його не заслуговує. Він сподівався, що безконечна скачка по маєтках — з дому вони виїхали до схід сонця — заспокоїть його, змусить забути про розлуку з сином, витягне отруйну колючку, що засіла в його серці. До того ж він зайвий раз міг переконатися в тямущості й чесності Натаріо. Його слід було не тільки похвалити, а й якось віддячити. Тим-то полковник не став вертати додому, а заявив:

— Хочу, куме, оглянути тепер твої плантації і дім, збудований для всього твого святого сімейства. Як називається це урочище?

— Велика Пастка, полковнику.

Полковник Боавентура Андраде глянув у далечінь: згадалися інші часи, інші поїздки з Натаріо.

— Назва мені знайома. Вряди-годи я чую її від когось із обозників. Гарна місцина, а назва невдала.

— Атож, полковнику. Проте міняти пізно.

— Диму без вогню не буває, Натаріо. І перейменовувати недоцільно.