Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

я, певна річ, не знаю. Припускаю, наші хлопці сподівалися, що досить буде юридичних заходів і адвокатських погроз. Та де там! Вони ж в одному човні з бандитами, а ті віддають перевагу насильству. Тож на якійсь пізній стадії «Павуки» втаємничили наших хлопців у свої плани, щоб прив’язати їх до себе ще міцніше.

— Господи!

— Так, але це лише невеличка виразка на тілі нашої організації. Ми проаналізували іншу діяльність, і вона…

— …звісно ж, напрочуд високоморальна, — різко промовив Мікаел. — Та мені на це начхати! Ми ж говоримо про людей, які не зупиняться ні перед чим.

— Насильство має свою власну логіку. Мусиш закінчити те, що почав. А знаєш, що в цій історії найсмішніше?

— Я не бачу тут нічого смішного.

— Ну, тоді вважаймо це за парадокс. Я б ніколи не дізнався про все, якби нас не гакнули.

— Ще одна причина, щоб дати гакерці спокій.

— Я так і вчиню, хай тільки скаже, як вона це зробила.

— Чому це так важливо?

— Жоден мерзотник більше не зможе вдертися в мою систему. Я хочу знати, як діяла Оса, й ужити застережних заходів. А потім я дам їй спокій.

— Не знаю, чого варті твої обіцянки, однак мене цікавить дещо інше, — сказав Мікаел.

— Питай.

— Ти назвав двох хлопців — Барклі й Еббота, якщо я не помиляюся. Ти впевнений, що їх тільки двоє? Хто їхній керівник? Напевно, якесь велике цабе, чи не так?

— На жаль, я не можу назвати його імені. Воно засекречене.

— Значить, мені доведеться з цим змиритися.

— Доведеться, — непохитно заявив Ед, і цієї миті Мікаел зауважив, що затор розсмоктався.

Розділ 28

24 листопада, пополудні

Професор Чарлз Еделман роздумував на стоянці Каролінського інституту над тим, у яку чортівню дозволив себе вплутати, і ніяк не міг зрозуміти, чому так сталося. Та й часу в нього на розважання, щиро кажучи, не було. Він погодився взятися до справи, заради якої довелося пожертвувати низкою зустрічей, лекцій і конференцій.

Проте його настрій був навдивовижу бадьорий. Професора надзвичайно зачарував не лише хлопчик, а й молода жінка, яка мала такий вигляд, ніби приїхала відразу після вуличної бійки, але керувала новісіньким «БМВ» і говорила холодним, владним тоном. Він не зовсім тямив, що робить, відповідаючи на всі її питання: «Так, звісно, чом би й ні?» Хоч це, очевидно, було похапливо й по-дурному.

Зрештою, професор таки виявив крихту незалежності, відмовившись від усякої винагороди. Ба більше, сказав що сам оплачуватиме собі дорогу й готель. Він, очевидно, почувався винним. Звісно, його переповнювала зичливість до хлопчика, та найважливіше те, що в ньому прокинулася наукова цікавість. Савант, здатний малювати з фотографічною точністю й водночас розкладати числа на прості множники, — це його глибоко зворушило, і, на свій подив, професор навіть вирішив знехтувати Нобелівську вечерю. Молода жінка, певно, зовсім відібрала йому розум.

Ганна Балдер сиділа у своїй кухні на Торсґатані й курила. Мабуть, останніми днями вона тільки те й робила, що сиділа там, пускаючи клуби диму, з тяжким відчуттям у шлунку. Щоправда, їй виявляли підтримку й допомогу. Одначе це нічого не важило, бо її надзвичайно часто й били. Лассе Вестман не хотів миритися з її тривогою: це, либонь, відвертало його увагу від власних мук. Він раз по раз вибухав гнівом і репетував: «Невже ти не можеш допильнувати навіть власного виплодка?» Раз по раз він давав волю рукам або жбурляв її через усю квартиру, наче ляльку. От-от, певно, він знову сказиться: Ганна ненароком розлила каву на присвячені культурі сторінки газети «Даґенс нігетер», а Лассе й так був роздратований через надруковану там театральну рецензію, що видалась йому занадто доброзичливою до акторів, яких він не любив.

— Що ти, в біса, накоїла?

— Вибач, — квапливо відповіла жінка. — Я витру.

По кутиках його рота Ганна бачила, що Лассе цим не вдовольниться й ударить її раніше, ніж сам усвідомить власні дії. Тому вона добре підготувалася до цього ляпаса, не сказавши ані слова й навіть не ворухнувши головою. Вона відчула, як їй на очі навертаються сльози, а серце калатає, мов навіжене. Проте удар, власне кажучи, тут був ні до чого. Ляпас просто відіграв роль спускового гачка. Уранці їй зателефонували й говорили так плутано, що вона майже нічого не второпала: Авґуст знайшовся, але потім знову зник, і, найпевніше, він був живий і здоровий. Ганна не знала, чи їй хвилюватися ще більше, чи нарешті зітхнути з полегкістю, — вона насилу все вислухала. Відтоді година минала за годиною, а нічого не змінювалося, і ніхто, здається, не мав ніяких новин.

Зненацька жінка схопилася на ноги, цілком збайдужівши до того, стусатимуть її знову чи ні. Вона пройшла до вітальні, чуючи, як позаду пихкає Лассе. Авґустів альбом для малювання все ще лежав на підлозі, а за вікнами вила сирена швидкої допомоги. Зі сходів почулися чиїсь кроки. Невже хтось і справді прямує сюди? У двері подзвонили.

— Не відчиняй. Це знову, певно, якийсь клятий журналіст, — гарикнув Лассе.

Ганна теж не бажала відчиняти. Вона нітилася від самої думки про якісь зустрічі. Але й знехтувати дзвінок теж не могла. Ану ж поліціанти хочуть знову допитати її? А може, вони довідалися про щось добре чи погане.

Ідучи до дверей, Ганна подумала про Франса. Вона згадала, як він стояв у дверях і говорив, що приїхав по Авґуста. Згадала його очі й безборіддя і своє палке жадання повернутися до колишнього життя, де не було ще Лассе Вестмана, де повсякчас лунали телефонні дзвінки з пропозиціями нових ролей, а страх ще не тримав її у своїх лабетах так міцно, як тепер. Ганна прочинила двері, не знімаючи запобіжного ланцюжка, і спершу нічого не побачила — тільки ліфт і червонувато-бурі стіни. Ураз її ніби струмом пройняло, і на якусь мить вона заклякла від шоку, не повіривши власним очам. Але перед нею справді стояв Авґуст! Волосся збите ковтуном, одяг брудний, на ногах — кросівки, на кілька розмірів більші, і все ж… Він дивився на неї тим самим серйозним, незбагненним поглядом, що й завжди. Ганна зірвала ланцюжок і розчинила двері. Вона, звісно ж, не сподівалася, що син з’явиться сам, а проте здригнулася. Поряд з Авґустом стояла непривітна дівчина в шкіряній куртці, з подряпинами на обличчі й грязюкою у волоссі, уважно роздивляючись на підлогу. У руці вона тримала велику валізу.

— Я приїхала, щоб повернути вам сина, — сказала незнайомка, не піднімаючи очей.

— Боже мій, — промовила Ганна. — Боже мій!

Більше видушити з себе вона не змогла