Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

— Увімкни якусь крикливу радіостанцію, — попросив Ед.

Мікаел настроїв приймача на частоту 107,1 і відразу ж почув Джеймса Брауна, що волав про те, який він невтомний у сексі.

— Дай мені свої телефони, — сказав Ед.

Узявши телефони, він поклав їх ззаду, біля самісіньких динаміків. Очевидно, Нідгем хотів розповісти щось делікатне, і Мікаел, звичайно ж, нічого не мав проти. Він мусив написати статтю, і для цього потрібні всі факти, які тільки можна добути.

Але він також краще за багатьох інших знав, що журналіст-дослідник ризикує стати знаряддям захисту інтересів однієї зі сторін. Ніхто просто так, без зиску, не дає інформації. Іноді хтось робить це зі шляхетності чи заради справедливості, щоб викрити корупцію чи зловживання. Проте здебільшого людей спонукає до цього боротьба за владу, бажання потопити суперників і зміцнити власну позицію. Тож репортер завжди мусить ставити собі питання: «Навіщо мені це розказують?»

Звісно, можна погодитися на роль пішака в чиїсь грі, принаймні до певної міри. Усяке викриття обов’язково когось ослаблює, підсилюючи таким чином вплив інших. Кожного поваленого володаря змінює інший, не конче кращий за свого попередника. Та якщо журналіст стає частиною цього, йому слід чітко розуміти ситуацію й знати, що переможцем вийде не тільки один гравець. Свобода слова й демократія також мають перемогти. Навіть якщо дехто повідомляє про щось із корисливих мотивів, з ненажерливості чи жадоби влади, це однаково може спричинитися до чогось доброго. Наприклад, якісь порушення неодмінно виринуть нагору і будуть виправлені. Журналіст повинен розуміти механізми цього процесу і в кожному рядку, в кожному питанні, в кожному розгляді фактів обстоювати свої моральні принципи. І хоч Мікаел відчував певну спорідненість душ з Едом Нідгемом і навіть цінував його похмуру чарівність, проте не довіряв йому ні на мить.

— Слухаю, — сказав Блумквіст.

— Можна сказати так, — почав Ед. — Є певні знання, які легше від інших провокують дію.

— Ті, що дають гроші.

— Саме так. Ми знаємо, що в бізнесі й промисловості завжди є той, хто користується внутрішньою інформацією. Навіть якщо когось ловлять на гарячому, до моменту оприлюднення корпоративних новин курси повсякчас ростуть. Хтось завжди принагідно купує таємниці.

— Згоден.

— У світі спецслужб ми довгий час були цього значною мірою позбавлені з тієї простої причини, що наші таємниці специфічні. Бомба була закладена в іншому місці. Але закінчилась холодна війна — і все змінилося. На передній план вийшли шпигунство й стеження за людьми та підприємствами, і сьогодні ми контролюємо величезну кількість цінного матеріалу, на якому можна часом швидко забагатіти.

— І ти хочеш сказати, що цим користуються?

— Сама ідея полягає в тому, щоб цим користувалися. Ми вдаємося до промислового шпигунства, щоб допомогти власній промисловості: дати нашим концернам переваги, інформувати їх про сильні й слабкі сторони конкурентів. Промислове шпигунство — частина патріотичного завдання. Проте, як і всяка розвідувальна діяльність, воно лежить у сірій зоні. А коли допомога обертається на щось дійсно злочинне?

— А й справді — коли?

— У цьому й уся суть. Тут, без сумніву, відбулась певна нормалізація. Те, що ще кілька десятиріч тому вважали за злочинне й аморальне, сьогодні визнають за комільфо. З допомогою адвокатів можна узаконити будь-яку крадіжку чи зазіхання, і мушу, мабуть, сказати, що в АНБ діють не набагато краще, а може, навіть…

— …гірше.

— Спокійно, дай мені договорити, — провадив Ед. — Я б сказав, що певний моральний кодекс усе ж таки в нас є. Але ми велика організація з десятками тисяч працівників, серед яких неминуче раз по раз з’являються виродки. Є навіть кілька високопоставлених виродків, і я, власне, збирався повідати тобі про них.

— Звісно ж, єдино зі шляхетних мотивів, — уточнив Мікаел з легким сарказмом.

— Ха, ну, може, не зовсім. Але послухай. Коли деякі наші зверхники переходять межу і скоюють злочини, то що відбувається, на твою думку?

— Нічого доброго.

— Вони стають конкурентами організованої злочинності.

— Держава й мафія завжди змагалися на одній арені, — сказав Мікаел.

— Звичайно, звичайно, і перша, і друга чинять свій суд, продають наркотики, забезпечують охорону людей і навіть убивають, як оту нашому випадку. Одначе справжня проблема виникає тоді, коли вони починають співпрацювати в якійсь сфері.

— І таке було?

— На жаль. У «Соліфоні», як тобі відомо, є кваліфікований відділ, що ним керує Зіґмунд Екервалд. Вони збирають відомості про те, над чим працюють високотехнологічні конкуренти.

— Не тільки.

— Так, ще вони крадуть і продають те, що крадуть. І це, певна річ, дуже погано для «Соліфону» і, можливо, навіть для всього «Насдаку».

— І для вас теж.

— Безперечно, бо виявилося, що два великі керівники з відділу промислового шпигунства — їх, до речі, звуть Джоакім Барклі й Браян Еббот… Я тобі потім розповім усі подробиці… Отож ці хлопці та їхні поплічники дістають допомогу від Екервалда і його команди. В обмін на це АНБ допомагає Екервалдові з широкомасштабним моніторингом ліній комунікації. «Соліфон» знаходить, де розробляють великі інновації, а наші ідіоти цуплять креслення й технічні деталі.

— А зароблені гроші не завжди потрапляють у державну скарбницю.

— Ще гірше, друже. Якщо ти йдеш на такі оборудки як державний службовець, то стаєш дуже вразливим. Особливо тому, що Екервалд і його банда допомагають ще й запеклим злочинцям. Або, скоріше, вони й самі попервах не знали, що то запеклі злочинці.

— Але ж то були злочинці?

— О так. І до того ж не заплішені дурні. Я міг тільки мріяти про вербування гакерів з таким рівнем знань, а сама суть їхнього бізнесу полягала у використанні інформації. Тож можеш собі уявити: зрозумівши, що роблять наші хлопці з АНБ, вони відчули золоте дно.

— Для шантажу.

— Уявляєш, яка це перевага! І вони, певна річ, користуються з неї, як їм заманеться. Наші хлопці крали не тільки у великих концернів. Вони ще грабували невеликий сімейний бізнес і підприємців, які борються за виживання. Було б дуже негарно, якби це вийшло назовні, тому складається вкрай жалюгідна ситуація, коли наші хлопці усвідомлюють, що змушені допомагати не тільки Екервалдові та «Соліфону», а й злочинцям.

— Маєш на увазі «Павуків»?

— Саме так. І певний час усі сторони, мабуть, залишаються задоволеними. Це великий бізнес, і кожен, хто бере в ньому участь, багатіє, мов троль. Аж тут у гру вступає маленький геній, якийсь професор Балдер, і так уміло рознюхує, як робить і все інше, до чого береться. Він дізнається про їхні оборудки, принаймні про декотрі. І тоді, звичайно ж, усі страшенно полохаються й розуміють: треба щось робити. Як саме ухвалювали рішення,