Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

Він опустив голову.

— Пекучий розгардіяш!

Кількома стуками долоні об сорочку він її загасив, проте тканина до тих пір встигла пропалитися доверху, включно з частиною коміра. Тоді він поглянув назад. На спині, на щастя, полум’я не було.

— Вибач, — прошепотів він із незручністю.

Люсі стиха засміялася:

— Принаймні тепер тут не холодно.

Вона не очікувала, що це станеться з ними, але загалом нічого надзвичайного в загорянні не було. Вогневики нерідко випадково спалахують. Стихію вогню контролювати найважче, тим паче основною силою Арона був все-таки розум.

Усівшись на прохолодний диван, він з’єднав руки на голові й сам засміявся.

— Наступного разу я буду краще себе контролювати, обіцяю.

Люсі пішла до нього й сіла боком на дивані, підклавши ногу під себе.

— Все добре.

Вона почала прибирати почорнілі, досі теплі шматочки згорілої тканини з його ключиць та грудей. Арон просто сидів та зачаровано спостерігав за нею, склавши руки на ногах. З його вуст не спадала ледь помітна усмішка. Він радів турботі, наче вперше її побачив.

— Можеш потім не викидати цю сорочку? — попросила Люсі тихіше. — Хочу лишити на згадку про свій перший поцілунок з моїм нареченим.

Він гмикнув, і його губи потягнулися ще більше.

— То ти згодна з весіллям?

— Так, але пізніше. Не хочу квапитися.

— Коли скажеш, тоді й буде.

Вона закінчила змітати обгорілі шматки коміра й підняла очі на нього. Арон усміхнувся й повільно потягнувся до неї, цілуючи знову й знову. Це було не так пристрасно, але більш м’яко, більш чутливо.

Раптом двері до штабу відчинилися, але за ними стояв не Генрі, як вони очікували, а Анабель.

— От лайно, вибачте, — промовила вона, але не збиралася йти. — Не хотіла вас відривати, але назовні нові проблеми. Родман знайшли мертвою у її власній кімнаті. З неї зірвали амулет і вбили глибокою ілюзією. Найімовірніше, це сталося одразу після вбивства Деміана. Ми думали не на того заклинача розуму, але шукати іншого немає сенсу, бо до того часу, як усі прочуняють, він, певно, вже втече.

Люсі обмірковувала її слова. Арон відреагував швидше.

— Гаразд, то що нам робити? — запитав він, підводячись.

— Потрібно поговорити з Дараган, — сказала Анабель і враз скривилася з подивом. — Ти сорочку підпалив?

— Не важливо, — втрутилася Люсі, не даючи їй глузувати, — я переміщу його в палац по нову.

— Так. Анабель, почекай нас надворі.

Вона мовчки кивнула й, злегка всміхнувшись, похитуючи головою, вийшла в коридор підвалу.

За кілька хвилин, коли вони повернулися з палацу, Анабель надворі не було, тож, не довго думаючи, вони попрямували до її кімнати в гуртожитку. Двері туди були відчинені, а зсередини долинав сміх.

— Невже мені треба вам товкмачити таку очевидну річ, що в діях Синтії немає жодного сенсу? Вона роками під дудку Вільгельма танцювала, догоджаючи йому, а тут раз — і змінилася? — долинав голос Генрі.

— Містер Зрада колись заспокоїться? — реготала Джейн.

Коли всередину зайшли Люсі з Ароном, вони не притихли.

— О, ви вже помирилися? — весело обізвалася Анабель.

Вона сиділа за столом, на якому стояла миска печива та з десяток чашок чаю. Поруч на кріслах розвалилися Джейн, Марія та нахмурена Елізабет, яка настільки знахабніла, що поклала ноги на підвіконня з квітами. Якби тут не було Радея, Джейн неодмінно вмазала б їй по пиці за свої рослинки, але поруч з хлопцем намагалася бути більш стриманою.

— Тактика з усамітненням — безпрограшний варіант, — додала Марія, всміхнувшись. — Приєднуйтеся, ми тільки-но почали.

— А як же розмова з Дараган? — запитав Арон у сестри.

Вона злегка скривилася й, припинивши дмухати на чай, поставила чашку на стіл. Люсі її вираз одразу не сподобався.

— Яка розмова?

— Про яку ти щойно говорила в «норі».

Анабель поглянула на брата, наче на навіженого.

— Я сьогодні там не була. Що сталося?

Він беззвучно лайнувся, опустивши руку, та повернувся до Люсі:

— Це була ілюзія. Я відчув щось дивне, але не подумав… Хай йому грець!

Второпавши, що сталося, вона звернулася до друзів:

— Ви щось чули про те, що Синтія мертва?

— Як?

Радість з їхніх облич змило наче припливом по піску. Елізабет же засміялася, а Генрі втішно потер руками.

— А я казав, тут щось нечисто! Не могла вона робити те, що ви описували.

— Дараган знає? Де її тіло? — обізвався Нейт, миттєво перейшовши в бойовий режим.

Арон почав детальніше пояснювати: