Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

По передмісті блукав прохолодний вітерець.

Ранок тільки починався. Густий туман огортав спляче над затокою місто місто і крізь нього просочувалися ніжні   золотисто-рожеві промені.

Водій, одягнений у формений костюм, послужливо відчинив дверцята лімузина.

У похмурому розкішному салоні пахло тонко та пряно: шкірою, сіном і теплим медом. 

Щойно  пасажирки  розташувалися на задньому сидінні, водій не менш шанобливо зачинив дверцята, і машина неквапливо рушила по пагорбах.

“Чому  Тешеб  обрав  саме Сан-Франциско?” – думала Гайя, розглядаючи затишні окраїнні вулиці,  які круто   бігли  вгору, а потім стікали  вниз, наче американські гірки. – ”З чого він узяв, що мені тут буде зручно?”

Маєток знаходився  майже на березі океану, окремо від сусідніх  районів.

Будинок  був величезним, двоповерховим, в обрамленні дикої, незайманої природи на лісистому гребені пагорба. 

Далі, серед дерев,   виднілася  невисока довга споруда з двосхилим дахом. 

Машина зупинилася перез просторою  кам'яною  терасою  з колонами, по обидві боки якої розміщалися пузаті вазони з квітами.

Біля вхідних дверей їх зустрічали дві жінки: одна молодша, друга середніх років, і випещений чоловік невизначеного віку. 

Усі троє були  у формених, темно-синіх костюмах.

Верлена смикнула ручку дверей, щоб вийти, але Карина її втримала і, сміючись, промовила:

– Ні, нехай обслуговують! Ми ж важливі гості, а не просто собі таке…

Водій квапливо обійшов лімузин і відчинив дверцята.

Вони вибралися з салону, з цікавістю роздивляючись.

– Ласкаво просимо, пані! – сказала старша жінка, звертаючись до Гайї.

– Цікаво, звідки вона зрозуміла, що ти господиня? – прошепотіла  їй на вухо Карина.

Гайя знизала плечима.

І пагорб, і вид на сусідню гору, і сам будинок зачарували її з першого погляду.

Водій відкрив багажник  і зайнявся речами. Другий чоловік почав йому допомагати.

У Верлени була лише одна невеличка сумочка, яку вона не поклала в багажник, а весь час тримала в руках, ніби боялася, що та пропаде.

Зупинилися у величезному передпокої, що переходив  у вітальню.

–  Я Луїса, управляюча, –  представилася старша жінка, – А це – Паола, моя помічниця, – вказала на другу. – На жаль, ми не встигли приготувати  весь будинок, але дві кімнати для гостей і господарська половина готові. Є ще окремий гостьовий будиночок. Стіл буде накрито,   коли накажете. Ми вирішили, що ви  захочете  спершу  прийняти душ.

–  Правильно вирішили! – відповіла Гайя і повалилась  у м'яке, світло-сіре крісло. – Покажіть моїм гостям  їх кімнати, а я тут трохи посиджу.

–  Душ якраз до речі, –  погодилася все ще зблідла  Верлена.

– Саме так! – кивнула Карина.

– Прошу за мною, –  сказала Паола і їх повела коридором кудись усередину будинку.

–  Великий маєток? – спитала Гайя, по-господарськи роздивляючись дерев'яні панелі на стінах, викладені химерними візерунками, високі стелі з відкритими балками, меблі ручної роботи та величезний камін.

– Велике. Двадцять п'ять житлових кімнат, крім приміщень для прислуги, три гостьових будиночки,  стайня, манеж, два басейни і підсобні приміщення, підземні гаражі, а ще сад і розарій, – перерахувала Луїса.

Гайя стурбовано потерла лоба. Чи не надто багато для неї? Може, краще продати, аніж утримувати таку нехай і розкішну, але зовсім марну іграшку?

– Скажи, Луїсо, а хто тут раніше жив?

– Постійно ніхто. Будинок було збудовано три роки тому.

– А слуги?

– Конюхи, садівники, кухарі, покоївки, водії, фахівець із троянд – всього сімнадцять осіб. Людей – семеро, –  посміхнулася Луїса, – інші – чаклуни і відьми,  але без реальної магії.

“Звісно, без магії! Ті, хто володіє силою, не працюють покоївками та вчителями!” – подумала Гайя і запитала, дивлячись її худе,  вродливе обличчя управляючої:

– І  всі мешкають  у будинку?

– Ні. Постійно тут живуть шестеро, решта приходить, коли треба.

– А ти?

– Я – завжди тут, бо  мушу за всім стежити.

–  Скажи, сюди ж хтось приїжджав? Ну, хоч іноді? – допитувалася Гайя.

– Вибачте пані, але про колишніх відвідувачів я не маю права розповідати, – дуже чемно відповіла Луїса.

– Так, звичайно! – розчаровано зітхнула Гайя. – Ходімо, покажеш мої кімнати! І десь за годину хай подають сніданок. Потім я огляну стайню та частину будинку, може, частину саду. І ще… давай залишимо всілякі формальності. Звертайся до мене на “ти”, мені так зручніше… І не кажи “пані” – це мене дратує!