Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

я винний тобі за виховання мого сина. Говорить як по писаному, вчений — аж страшно. Послухай тільки, що він іноді верзе — таке, що і я не можу второпати, особливо коли додає латини чи грецької, або всіляких довгих мудрагельських слів, яких ніхто й не знає. А як гарно пише. Сама втіха дивитися на те, як він виводить літери, як моторно знімає слова просто в тебе з язика й переносить на папір, ще й без жодної плямки. Вимальовує усякі завитушки та закрути, і виходить просто картинка. А які в нього манери! Ніхто не може опиратися його чарівним манерам — він наче справжній лорд. Дуже я пишаюся своїм сином. Бо в нього найкраще від мене — хитрість і підступність — змішалося з найкращим від твоєї дружини. Хіба ж він не красунчик, із таким м'яким волоссям і білою шкірою? Ти теж зіграв тут певну роль, Армстронгу. Обтесав його і навів на нього лиск.

Робін здригнувся.

— Це неправда! — викрикнув він Вікторові й обернувся до Армстронга. — Це ж брехня, так? Скажи йому! Скажи йому, хто мій батько!

Віктор вичавив смішок.

— Це правда, — визнав Армстронг. — Цей чоловік — твій справжній батько.

Робін вирячився на нього.

— Але ж лорд Ембері!

— Лорд Ембері! — насмішкувато повторив Віктор. — Лорд Ембері! Цей вельможа — батько когось іншого, еге ж, Армстронгу? Скажи вже йому!

— Лорд Ембері — то мій батько, Робіне. У дуже молодому віці він закохався у мою матір, а вона була хатньою служницею. Ось про кого йшлося у тому листі. То була домовленість, за якою він перед смертю забезпечив мені майбутнє. Роберт Армстронг із того листа — то я.

Робін ошелешено дивився в обличчя Армстронга.

— Тоді виходить, що моя мати…

— Її цнотою найпідліше скористався цей негідник, і я доклав усіх зусиль, щоб допомогти їй. І допомогти тобі.

— Ну добре, годі вже. Я прийшов, щоб його забрати. Час віддати Робіна мені. Ви розпоряджалися ним двадцять три роки, тепер варто йому перейти до справжнього батечка. Так, Робе?

— Перейти до тебе? Ти справді вважаєш, що я перейду до тебе? — засміявся Робін. — Та ти, мабуть, здурів.

— Так, хлопчику, але тобі нічого більше не залишається. Родина — це родина. Ми найближчі родичі, ти і я. З моєю хитрістю та твоєю зовнішністю, з моїми злодійськими вміннями та твоїми шляхетними манерами — тільки уяви, що ми зможемо учворити! Ми тільки почали! Хлопчику мій, разом ми творитимемо дива! Після довгого чекання нарешті настав наш час!

— У нас немає нічого спільного! — обурився Робін. — Кажу тобі: дай мені спокій! Я не потерплю балачок про те, що я твій син. Якщо ти хоч комусь це бовкнеш, я… я…

— І що ж ти зробиш, Робіне, хлопчику мій? Що?

Робін важко задихав.

— Що мені відомо про тебе, сину? Скажи. Що я таке знаю, про що не здогадується більше ніхто?

Робін завмер.

— Якщо розповіси, я потягну тебе за собою.

Віктор неквапом кивнув.

— Що ж, нехай так.

— Ти ж не будеш викривати сам себе.

Віктор повернувся обличчям до води.

— Хто знає, що робитиме чи не робитиме людина, якщо її зрікається рідний син? Справа в родині, хлопчику мій. Я втратив матір ще малим і зовсім її не пам'ятаю. Батько навчив мене всього, чого знаю, але його повісили раніше, ніж я змужнів. Колись мав сестру — принаймні я так її називав, — та навіть вона зрадила мене. Ти — все, що у мене лишилося, Робіне мій. М'які кучері, солодкі слова та манери справжнього лорда… Ти для мене — увесь світ, і якщо я не можу бути поряд із тобою, навіщо тоді жити? Ні, Робіне, майбутнє в нас одне. Тож від тебе залежить, яким саме воно буде. Можемо продовжувати нашу справу разом, як ми й робили до того, або ти можеш відмовитися від мене, а тоді я здам тебе, і нас у ланцюгах посадять до в'язниці, а потім удвох відправлять на шибеницю, батька та сина разом, як воно й має бути.

Робін схлипнув.

— Чим він тебе шантажує? — спитав Армстронг. — Яка змова вас зв'язує?

— Розказати йому? — огризнувся Віктор.

— Ні!

— Гадаю, треба розповісти. Так я перекрию тобі шляхи назад, і єдиним виходом для тебе буде пристати на мій бік.

Він перевів погляд на Армстронга.

— Я дізнався, що цей ошатний молодик полюбляє випивати в одному шинку на околиці Оксфорда, тож там я з ним потроху і роззнайомився. Підсунув йому один план і змусив повірити, що то — плід його винахідливості. Робін був упевнений, що я ступаю йому вслід, але насправді він сам ішов прокладеним мною маршрутом. Ми викрали твою свиню, Армстронгу. Це було наше перше дільце. Як же я реготав подумки тієї ночі, пригадуючи, як двадцять три роки тому ти наказав мені триматися подалі і не підходити до тебе й твоєї Бесс ближче, ніж на дванадцять миль. Але ж тієї ночі мене впустили у твій двір, щоб я поцупив твою улюблену свиню, і власний син відкрив мені хвіртку і приманював її малиною! Він тоді утік разом зі мною, і якийсь час ми чудово прокручували цю оборудку. Я добре знаюся на фокусі зі свинею-віщункою. На ярмарках ми нахалтурили грубі гроші — навіть забагатіли, як для пройдисвітів, але твоєму синові все було замало. Тож ми використали свій інструмент — свиню та ярмарок — і замахнулися на щось більше. Так, Робіне, синку?

Робін тремтів, як осичина.

— Дитина Вонів… — прошепотів приголомшений Армстронг. — Викрадення…

— Точно! Робін використав увесь свій арсенал зваблення, щоб переконати ту дурепу Рубі розлучитися з шилінгом. Твоя руда свиня дивилася посоловілими очима в круглі тупі очі того дівчиська, а за завісою Робін так мило по-поросячому провищав їй, куди піти, щоб побачити вночі обличчя свого судженого. Усе ж так і було, синку?

Робін сховав обличчя в долонях і повернувся до Армстронга, але той стиснув його зап'ястки й силою примусив дивитися собі у вічі.

— Це правда?

Робін зіщулився, обличчя у нього перекривилося.

— Але це ж іще не все. Так, Робе, хлопчику мій?

— Не слухай його! — заскиглив Робін.

— Звісно, бо це тільки зав'язок. Чия це була ідея з самого початку, Робе? Хто придумав, що треба вкрасти дівча у Вонів, і хто розробив план?

— То була твоя ідея!

— Ага, моя. Але що ти відразу забрав собі в голову?

Робін відвернувся.

— Хто хизувався своїм розумом? Хто роздавав накази веслувальникам у човні? Хто написав листа щодо викупу? Хто