Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Хто ще хоче зв'язатися з представником гестапо? — ламаною російською мовою спитав він.

Ніхто не сказав ні слова.

— Гаразд, — вирішив лейтенант. — Можете собі йти під усі чотири вітри, ви мені не потрібні. А вас, — звернувся він до Берг, — попрошу за мною…

Любов Вікторівна Берг уже через чотири дні опинилася в Києві. Плечі її туго облягала новенька форма військ СС. Щоправда, ніяких відзнак, які вказували б на нове звання Любові Вікторівни, не можна було побачити ні на комірі, ні на погонах, але фрау Берг на те анітрохи не зважала: для такого надійного і перевіреного агента, як вона, фашисти, безперечно, не скупитимуться на звання.

За наказом свого шефа Любов Вікторівна негайно виїхала на завод, де їй раніше довелося працювати і де сталося «те нещастя». Величезні коробки цехів були тепер порожні, безлюдні. Там, де колись тихо шуміли верстати, обробляючи блискучий міцний метал, нині зіяли дірки у бетоні долівки та стирчали болти кріплень. Зелена березка вже встигла пролізти на стіни цехів. Тоскна тиша стояла над корпусами. Любові Вікторівні на мить стало млосно… Так, треба було мати нелюдську силу, щоб за такий короткий строк поставити весь завод на колеса. Саме про цю силу думала зараз Берг, і радості ця думка принести їй не могла.

А проте особливо роздумувати зараз не доводилося. Шлях її вже визначився цілком точно: разом з Гітлером до перемоги чи до могили… Іншого виходу не було.

Повернувшись до Києва, Любов Вікторівна доповіла про все своєму шефові. Той вислухав її і брудно вилаявся, незважаючи на те що перед ним була жінка.

— Отак завжди! — лютував шеф. — Вагони з ув'язненими вони залишають, а підприємства вивозять!.. Ми ще жодного заводу не захопили… Прокляття! Та нічого, нічого, ми ще своє візьмемо… Але що його зараз робити? Адже весь світ мусить знати, що працює не тільки київський інститут стратосфери, а й завод. Так! Працює для нас, для імперії, чорт забери!..

— А хіба інститут працює? — поцікавилася Берг.

— Ви ідіотка! — загорлав шеф. — Він працює так само, як і ваш завод… Але він мусить працювати і буде працювати, інакше нам з вами ціна ламаний гріш. Ясно?

— Ясно, — відповіла Любов Вікторівна, хоч їй було зовсім не ясно, як може починати роботу завод, коли в цехах немає жодного верстата. Але зараз, як вона бачила, всякі запитання були явно недоречні, і Берг завбачливо промовчала.

— Завтра о дванадцятій приходьте до мене, — наказав їй шеф, — я познайомлю вас з людиною, для якої ви працюватимете. Найкраще, звісно, було б знову закинути вас за лінію фронту, але…

Він глянув на Любов Вікторівну, побачив, як зблідло, майже посіріло від жаху її обличчя, і зневажливо всміхнувся.

— Що, не хочеться знову зустрічатись із старими знайомими? Правильно, вас там надто добре знають, хоча в тому безладді, яке панує в тилу наших противників, вас ніколи не спіймали б. А втім, рискувати вами ми зараз не будемо, для вас знайдеться важливіша робота. Отже, приходьте завтра, будемо починати ваші нові знайомства.

— Можу я запитати, з ким?

— Завтра прийдете і дізнаєтеся, — відрубав шеф. — Все! Можете йти… Прокляття! — вилаявся він уже не знати чого.

Любов Вікторівна вийшла з гестапо, почуваючи себе розбитою. Хвилини, коли шеф говорив про її перехід через лінію фронту, були настільки жахливі, що в неї й досі тремтіли коліна. Про таку перспективу навіть подумати було страшно.

Вона повільно йшла Володимирською вулицею, роздивлялася Київ, стрічних і дуже дивувалася змінам, які сталися тут за короткий час. Люди, які траплялися назустріч, були похмурі, зосереджені, намагалися швидше сховатися в під’їздах. За розбитими вітринами багатих магазинів панувала моторошна пустка.

Вулицею Леніна зійшла Любов Вікторівна на Хрещатик і довго стояла, втупивши погляд у суцільні руїни. Навіть дивним здавалося, як можна так швидко перетворити високі будинки на гори рваного бетону й цегли.

Пробираючись між завалами, вона дісталася Бессарабки і на мить зупинилася, побачивши просто перед собою невеличку юрбу людей. На балконі другого поверху стояла повна червонопика жінка, розривала й кидала на землю облігації радянських позик, а внизу кілька фотографів увічнювали цю історичну подію.

Любов Вікторівна глянула на цю інсценівку, знизала плечима й поспішила додому. Їй чомусь стало неприємно від цього видовища. Спіймала себе на тому, що не дуже-то вірить у перемогу фашистів, але, відразу ж злякано озирнувшись, ніби хтось міг підслухати її, відкинула цю думку, ніби втоптала її в землю і розтерла, як недокурок, каблуком, щоб ніколи більше вона не могла повернутися. Життя Любові Вікторівни Берг залежало від перемоги фашистів — значить, ні тіні сумніву вона не мала права допустити в собі…

Їй було дуже незатишно в цьому зруйнованому, голодному, хоч все-таки красивому місті. Вона вийшла на бульвар і довго, ні про що не думаючи, йшла під високими каштанами. Назустріч мчали німецькі військові машини, зустрічні солдати про всяк випадок віддавали їй честь, а вона все йшла і йшла, не впізнаючи Києва. У Ботанічному саду тепер жило багато бездомних людей. Тут появилися хижки, зроблені з розбитих ящиків, що дуже скидалися на собачі конури. Навіщо було розташовуватися тут, коли весь Київ порожній і можна зайняти будь-яке приміщення, Любов Вікторівна не могла зрозуміти.

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на