Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

У товарних, міцно замкнених знадвору ваганах було неймовірно душно вдень, коли пекло гаряче сонце, і смертельно холодно вночі. Любов Вікторівна Берг лежала на нарах, збитих з неструганих соснових дощок, і в щілинку, яка залишилася на тому місці, де раніше було віконце, намагалася щось побачити, визначити, куди йде ешелон. Та в малюсіньку щілинку нічого не можна було розгледіти як слід. Мимо пропливали якісь частини будівель, гілля дерев, стрічні поїзди. До того ж і поворухнутися було важко: вагон був набитий жінками, як діжка оселедцями.

Все сталося так несподівано швидко, що Любов Вікторівна навіть отямитися не встигла і справжній сенс подій зрозуміла пізніше, вже в дорозі.

До тюремної камери, де вона сиділа, чекаючи відправки у північні табори, звістка про війну проникла дуже швидко, і всі ув'язнені страшенно хвилювалися, роблячи сотні і тисячі різноманітних припущень — одні з радістю та надією на швидке звільнення, інші з розпачем і безнадією.

Мабуть, через місяць після початку війни, десь наприкінці липня, всіх їх вивели з камер, вишикували на тюремному подвір'ї, потім під посиленою охороною провели на вантажну станцію, посадовили у вагони й міцно замкнули за ними важкі двері.

Тепер засмутилися навіть ті ув'язнені, які вірили у своє дострокове звільнення. Уже ніхто не сумнівався, що всіх їх вивозять з Києва на північ, у Сибір, що думку про волю доведеться надовго залишиш.

Перші дні війни Любов Вікторівна провела в напруженому, несамовитому чеканні чогось несподіваного, надзвичайного, що мало покласти край чорному невезінню, яке почалося з того трагічного провалу на заводі. Відтоді минули вже не місяці, а роки, і кожну минулу годину було страшно згадати: адже Любов Вікторівна весь час чекала смертного вироку. Та засудили її не до розстрілу, а до двадцяти років ув'язнення, і вирок цей видався їй величезною милістю'. В неї було таке почуття, ніби вона знову народилася на світ, ніби не все в житті втрачено, ніби можлива ще зміна на краще.

Отже, початок війни вона сприйняла так, наче фашиста напали на Радянський Союз тільки для того, щоб звільнити з ув'язнення її, Любов Вікторівну Берг. Ця аж ніяк не побожна жінка гарячково, фанатично молилася богові, в якого раніше ніколи не вірила, щоб ніщо не перешкодило гітлерівцям захопити Київ, розбити тюрму, випустити її на волю.

І от усі надії Любові Вікторівни загинули. Все далі й далі відходив од Києва їхній ешелон, все менше і менше було надії на порятунок.

Жінкам здавалося, ніби їдуть вони вже хтозна-скільки і заїхали, мабуть, аж на край Сибіру, а насправді поїзд з ув'язненими був ще зовсім недалеко від Києва: доводилося весь час пропускати вперед ешелони з евакуйованими заводами та установами. Все рушило на схід, усі прагнули швидше опинитися на нових місцях і розпочати роботу на оборону.

Та у міцно замкненому вагоні про все це знали дуже мало, і вигадані, іноді неймовірні чутки сприймали тут як дійсність.

Десь біля станції Гребінка ешелон з ув'язненими зупинився надовго. Повз нього мчали швидкі поїзди, все переплуталося в гарячковій лихоманці відступу, і нікого не цікавив тюремний ешелон, його відвели на запасну колію, в поле, далеко від станції, там і стояв він, нікому не потрібний і забутий. Вночі зовсім близько падали бомби. Нічого страшнішого за цю ніч ще не переживала за все своє життя Любов Вікторівна Берг. Почуття свого повного безсилля, свідомість близької смерті доводили до істерики, до божевілля.

Потім раптом, мов відрубане, скінчилося бомбування. На далекій польовій колії залягла тиша, Тільки на нарах, закривши руками голови, ніби захищаючись від уламків бомб, ще плакали жінки.

А тиша настала дивовижна: ні шереху, ні звуку, нічого не чути. Неначе вимер увесь світ.

Вранці, коли жарке сонце торкнулося своїм першим промінням вагонів, загнаних на далеку колію, над станцією пролунали короткі автоматні черги. Десь уривчасто, ніби зітхаючи, вдарили гармати, і знову все затихло. Потім у замкнені двері вагона хтось постукав міцним прикладом автомата, і Любов Вікторівна, ще не вірячи собі, ще боячись помилитися, почула знадвору німецьку мову.

Це було несподівано і неймовірно. Адже всі ув'язнені вважали, що гітлерівці дуже далеко від них, десь біля Києва, а тут маєш: уривиста, схожа на вороняче крякання німецька мова лунає зовсім близько, біля самісінького вагона.

В тиші почулися лункі кроки кованих чобіт і… знову німецька моїва! Тепер помилки вже не могло бути. Любов Вікторівна добре чула, як двоє німців розмовляли між собою, сперечаючись, що може бути в цих замкнених вагонах.

І тоді, тремтячи від радості, вся охоплена бажанням вирватися із своєї рухомої тюрми, Любов Вікторівна закричала:

— Гільфе! Гільфе!..

Розмова по той бік урвалася, потім почулось кілька ударів по замку вагона, і за мить двері було відчинено. Перед вагоном стояло двоє: німецький лейтенант і солдат. Вони аж подалися назад, таким смородом війнуло з вагона.

— Хто такі? Хто тут говорить німецькою мовою? — спитав лейтенант, на всякни випадок зводячи автомат.

— Ми ув'язнені! Ув'язнені жертви радянської влади, — відповіла за всіх Любов Вікторівна.

— Жертви радянської влади? — не одразу зміг второпати лейтенант. — Певне, засуджені?

— Так, так! — кричала Любов Вікторівна.

— Дуже добре, — мовив лейтенант.

— Нас хотіли вивезти у Сибір, на рудники, працювати там, — вже торохтіла Любов Вікторівна, зіскакуючи на землю. — Але нас врятував блискавичний наступ доблесних військ нашого фюрера…

Берг говорила, ні на мить невгаваючи. Решта ув'язнених мовчали. Зустріч з німцями злякала їх. Вони ненавиділи фашистів, і ненависть ця мимоволі переходила й на Любов Вікторівну. І та відчула це безпомилково. А втім, її це зараз зовсім не цікавило. Їй було абсолютно байдуже, яка доля спіткає її випадкових супутниць, вона мала думати лише про себе.

— Я мушу негайно зв'язатися з представником гестапо, — твердо й упевнено сказала вона, а, мабуть, не так слова, як самий тон