Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— А далі? Далі — що?

— До шпиталю його забрали, а Ганка, мати його, зосталася в мене жити… А потім Горбачов виписав для них обох кватиру…

«Треба їхати до міста». — Надія озирнулася на авто, біля якого в розхристаній сорочці стояв водій і, закинувши голову, стежив за жайворонком. Відшукала очима пташину, що бриніла в небі срібним дзвоником. Озирнула зелену пустелю лану.

— Бабцю, як же ви тут самі живете?

— То так, як у раю живу, а то так, як у пеклі. Залежить від того, шо мені пригадається…

— Я вам грошей зоставлю, або поїду продуктів куплю ― все, що скажете…

— Нічого мені не тре, дитино. Усе в мене є. І для життя, і для смерті. Тільки ні життя нема, ні смерті. Не клопочися. Мене Свєтка Полундра доглядає, їй за те гроші з району платять…

Авто рушило, Надія озирнулася, помахала бабці рукою. Та сиділа в тій самій позі, у якій вона її застала. Може, натомлена розмовою в свої дев’яносто з гаком, знову задрімала із розплющеними очима. А може, склепивши набряклі повіки, з яких обсипалися вії, прозирає в суть речей та явищ… Навіть якби Бог сподобив Надію також прожити сто літ (або й двісті), їй однаково не вдасться осягнути це мистецтво сліпоти й прозріння. Але вже тепер вона почувалася такою ж самотньою й покинутою, як ця стара.

— Іване Миколайовичу, якщо чоловік служив у Афганістані, а зараз на інвалідності, він залишається на обліку у військкоматі? — звернулася до водія. — Потрібно роздобути адресу однієї людини.

— Бачу, краще через спілку ветеранів шукати, — відповів той.

Він зробив кілька дзвінків, і ще не виїхали з села, а Надія вже мала кінцеву адресу подальшого маршруту.

— То ви також «афганець»? — запитала, не дивуючись цьому збігові.

Водій спочатку подивився в дзеркало заднього виду, ніби перевіряв, чи ніхто їх не наздоганяє, і тільки після цього відповів:

— Повен комплект: поранення, контузія, орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу»…

— Не шкодуєте?..

Не встигла розгорнути своє запитання сповна, як отримала однозначну відповідь:

— Війна зробила з мене людину.

Категоричність тону співрозмовника не заохочувала продовжувати зачеплену тему.

«Солдафон довбаний. Голова в нього, мабуть, — суцільна костомаха, — із неприязню втупилася в круглу червону потилицю ― У кулі від боулінгу й то мозку більше».

Заплющила очі.

Друге, що вразило тринадцятилітню Надю, після того, як вона пережила шок, побачивши в одному місці таку кількість покалічених хлопців, було те, що вони сприймали війну і власне каліцтво без осуду й нарікань, як щось належне й виправдане. Це не була звичайна покірність чи приречення, а якщо й так, то якась їх вища форма. Можливо, за цим стояло самозречення, відмова визнавати за собою право на власне життя. Коли Надя поділилася своїми спостереженнями з Миколою, він насупився і знизав плечем.

— Війна п’янить, — мовив замислившись.

— І тебе?

Микола наче не розчув.

— Ти подивись на них, вони ж усі, як обкурені…

— А ти?

— Але вони ще завиють, суки, ще настане час похмілля…

Надю здивували його слова.

— А ти хіба не з ними?

— Тоді вони дізнаються, як мені зараз…

Дивним він був, звичайно, хлопцем. Коли напивався — як усі, а коли тверезий — якийсь нетутешній, як із іншого світу чи іншої планети.

— Ця війна ще всім дасть пизди, — казав злісно.

І, не соромлячись Наді, плакав.

Розклепила повіки тільки тоді, коли авто зупинилося.

— Зачекайте, я піду розвідаю, — кинув водій, вибираючись із салону.

Надія дістала косметичку, подивилася в дзеркальце. Вологою серветкою прибрала з обличчя жирні полиски, підвела губи. Вийшла, щоб розім’яти ноги. Примружившись на сонце, згадала, що має чорні окуляри. Повернувся водій, доповів:

— Там тільки секретарка. У неї немає потрібної інформації. Каже, що голова буде через годину.

Подивився на неї запитально.

«Службу знає», — зазначила, цього разу схвально.

— Я тут зачекаю. Посиджу в кафе, кави вип’ю. — Кивком вказала у бік червоних парасольок, що майоріли навпроти через дорогу. — А ви знайдіть готель і замовте дві кімнати на добу.

Виявилося, що всі столики зайняті. Проте вільні стільці були.

«Доведеться проситися до чужої компанії», — подумала прикро.

Замовила в офіціантки каву. Роззирнулася, до кого б підсісти. Її увагу привернули двоє чоловіків, власне один із них, — у камуфляжі, що навело Надію на думку про його причетність до ветеранської спілки. Обидва — з вигляду сорокарічні, той, що в плямистій уніформі, — фізично міцний, самовпевнений, не позбавлений привабливості, якщо судити по-жіночому; другий нагадував інтелігента-доходягу: вутлий, сутулий, в окулярах, коротше, нічим не примітний і ні на що не придатний. Чоловіки грали в шахи і, здається, інтелігент програвав, оскільки закляк, утупившись у дошку з фігурами, натомість суперник знуджено потягував коньяк, розглядаючи присутніх і перехожих дівчат та жіночок.

«Дивна парочка», — відзначила, простуючи до їхнього столика.

— Дозволите? — Взялася за спинку пластикового стільця.

— Матимемо за честь, — відповів вояка. — Приєднуйтеся, Надієчко.

Від здивування вона навіть завмерла.

— Ми з вами знайомі?!

— Знайомі? Ні, куди нам, ми люди прості. Це ви знаменитість… А окрім цього, ми багато чули про вас від Колі.

А тепер Надія цілковито розгубилася.

— Від якого Колі?.. Ви знаєте Колю?!

— Не просто знаємо — ми його найближчі друзі. Ми з Кульчиком-Мурчиком — нерозлийвода. — Широко й білозубо всміхнувся. — Хіба він вам про нас ніколи нічого не розповідав? Мене звуть Цезарем, а ось цього мудрагеля — Янеком.

Янек, не відриваючи погляду від дошки, кивнув.

Надії здалося, що вона й справді колись чула від Миколи