Андрій Левицький - Сонячна магія

Рокіт Машини змінився надривним гудінням. Звірятка разом зупинилися. Геб позадкував, озирнувся й виглянув назовні через широкий отвір над підлогою.

Звідси було видно цілий світ. Гори навколо, засніжені піки під важким сірим небом, долини, пагорби. Дахи будинків, посеред них ратуша, далі зелена пляма Кривого лісу. Нитка рейок, насип проміжної станції… Океан.

І все.

Гебвін нахилився і вдивлявся доти, поки не почало різати в очах.

Край!

Який же маленький світ! Клаптик землі, оточений водою; брудно-сірий, ніби кепський папір, океан із чіткими прямими межами… Він прямокутний і розділений на дві рівні половини вузькою молочною смугою.

Смугою, на якій сходилися прошиті гігантськими стібками сторінки.

Адже Голка — це насправді довга голка, встромлена в розгорнуту книгу. На всі боки від неї розходяться нитки Дорогоцінної Дороги, немов папір потріскався там, де в нього ввійшла голка.

Рокотіння Машини позаду стало якимось панічним. Геб озирнувся.

Прес заклинило, тепер від нього навсібіч розповзалася золотава піна. Лопалися міхури, розліталися густі пластівці. Звірятка підскакували: ті, хто мав крила, намагалися злетіти, але пластівці золотої піни тяглися за ними, ніби руки, волокли назад, і кістяки зникали, розчиняючись у магії.

З розжарених печей вихлюпувався дим, шестірні оберталися дедалі швидше. Повітря затремтіло разом із Машиною, коли пінява маса повалила хвилею, і останнє звірятко зникло. Геб устиг лише змахнути руками — його збило з ніг. Потік золота потягнув його вздовж стіни, почав піднімати. Він наосліп мацав під собою, намагаючись вхопитися за щось, але під руки потрапляли тільки теплі кубики магрилу.

Зуби Каштеляна клацнули біля самого краєчка обкладинки: магопес підстрибнув, але не дотягнувся до чорної книги, що кинулася до піраміди. Кривий рот роззявився, і книга впала на піраміду, із хряскотом заковтуючи магію.

— Зупиніть її! — заволав Каштелян.

Гагра й Блюмкін чимдуж кинулися до книги Бардо Тодола, котра вгризалася в піраміду — та стрімко зменшувалась. Вони схопили її та щосили потягли назад, але запізно — магрил зник, лише суха золотава крихта засівала підлогу поруч із отвором конвеєра.

Нові кубики більше не надходили знизу. Рокотіння Машини, яке долинало з-під підлоги, змінилося, стало різким, деренчливим. Блюмкін відступив, а Гагра ще чіплявся за краєчок обкладинки, але чорна книга злітала до стелі, волочачи його за собою. Вона наїлася магрилу, збільшилася, роздулась. «Бардо Тодол» поглинув магію Каштеляна, і Зубастик, який лежав на підлозі, зморщився.

З корінця чорної книги вистромилася рука й ударила Гагру по лобі. Ельф полетів на підлогу, й магопес відскочив, щоб його не розчавили.

Книга розгорнулася в повітрі, зашелестіла сторінками — стало видно, що вони вкриті темними малюнками, зображеннями дивних і страшних істот, якими населив свій світ Тодол.

«Бардо Тодол» змінював форму, з верхньої його частини проростала голова, з нижньої — ноги. З боків з’явилися дві руки в рукавичках, чорне блискуче волосся заструменіло, витягаючись донизу.

Ослаблий Зубастик, упираючись яскраво розфарбованими сторінками в підлогу, підвівся, обкладинка його розкрилася, немов крила: книга Каштеляна намагалася злетіти.

Високий старий з довгою чорною бородою і єдиним оком посеред чола постав перед ними. У його плечах зіяли глибокі круглі рани — сліди магрилових ланцюгів. Він мовчки оглянув спальню, подивився на ельфа, на гнома й раптом із силою опустив ногу на Зубастика.

Книга розпласталася на підлозі, і Каштелян скрикнув від болю.

— Бардо? — запитав він. — Це ти?

Блискучі масні губи старого розтулилися, позбавлений життя, сухий, як шелест мертвих сторінок, голос мовив:

— НІ, ЦЕ Я.

Гагра стис кулаки і стрибнув на нього, але «Бардо Тодол» широко роззявив рота й проковтнув ельфа. Блюмкін позадкував, уперся спиною в скриню — і зник у чорноті протосвіту, що клубочилася в провалі кривого рота.

Ревіння, що долинало з-під підлоги, на мить змовкло. А потім з голосним шипінням із квадратного люка та з отвору конвеєра полізла золотава піна, що пузирилася. Каштеляна закрутило й жбурнуло до стіни, він ще встиг розрізнити, як потік вніс крізь люк до спальні Геба Гебвіна, а потім усе заступив величезний кривий рот.

— ІДИ СЮДИ, — промовив він.

Геба кинуло на підлогу, Зубастик виявився просто перед ним. Сторінки були зім’яті, через усю обкладинку пролягла ламана тріщина. Книга ще ворушилася, але гримаса смертельного болю скривила жовтогаряче обличчя.

Магічна піна вирувала поміж ніжок ліжка, бушувала серед гранітних постаментів, погойдувала скриню. По пояс занурений у золото, високий чорний старий ішов до Геба. Обома руками він тримав магопса, який відчайдушно звивався.

Геб звівся на лікті. У кожній руці він стискав по магриловому кубику. Зубастик ворухнувся, обкладинка стражденно зморщилася. Геб простяг йому магрил, і Зубастик проковтнув його. Обкладинка трохи розправилася, сторінки стали гладшими. Одна з них була перед очима в Геба — він побачив слово «ЗМІСТ», а нижче: «НІЧНА ПОГОНЯ», «У ПОШУКАХ НЕГІДНИКА», «ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДУШІ»… Геб схилився так, що лобом доторкнувся