Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Легрі не був гірким п’яницею. Здоровий і дужий, він міг пити до такої міри, за якої хтось слабкіший напевне сконав би чи збожеволів. Та якась підсвідома обачність утримувала його від надуживання хмільним, і він рідко напивався до непам’яті. Однак того вечора, гарячково силкуючись погамувати гризоти сумління, що прокинулись у його душі, він дозволив собі перебрати міру. Отож, відіславши геть своїх чорних поплічників, він повалився на лаву й заснув непробудним сном…

Легрі спав. У важкому, нездоровому сні йому привиділося, що поруч нього стоїть якась жінка, запнута покривалом. Ось вона поклала йому на чоло холодну м’яку руку… І хоч обличчя жінки не було видно, він упізнав її і сіпнувся з жаху. Потім він відчув, як те волосся обвивається в нього круг пальців, тоді ковзає до шиї, бере її в зашморг і душить — усе дужче, дужче, аж йому вже несила дихнути. І раптом він почув шєпіт, почув — і весь похолов… А тоді побачив себе перед страхітливою безоднею; переборюючи смертельний жах, він силкувався вдержатись на її краю, а звідусіль до нього тяглися чорні руки й штовхали його вниз, і Кассі теж була там, вона сміялась і собі підштовхувала його в те провалля. Потім перед ним знову з’явилася та сама велична, запнута покривалом постать. Жінка відкрила обличчя — то була його мати. Вона одвернулася від нього, і він полетів у безодню. Він летів і летів, а довкола розлягався стогін, зойк та дикий бісівський регіт… І Легрі прокинувся.

До кімнати вже пробивалися тихі рожеві промені світанку. Урочиста вранішня зоря стояла високо в просвітлілому небі й мов ясне око дивилася вниз, на того запеклого лиходія. Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: «Дивіться! Ще не пізно! Зверніться до світла, до добра!» Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками, проте Легрі не чув його. Він прокинувся з лайкою та прокльонами на устах. Що було йому до багряно-золотого чуда світанку? Що було йому до ясної непорочної зорі? Схожий на дикого звіра, він дивився на все те й нічого не бачив. Насилу підвівшись, він налив собі склянку горілки й за одним духом вихилив половину.

— Ото була пекельна ніч, хай їй чорт! — мовив він до Кассі, що тільки-но зайшла в кімнату.

— У тебе попереду ще не одна така ніч, — сухо озвалася вона.

— Що ти хочеш цим сказати, паскудо?

— Постривай, побачиш, — відповіла Кассі тим самим тоном. — Слухай, Саймоне, я хочу дати тобі одну пораду.

— До біса твої поради!

— Я раджу тобі, — незворушно провадила Кассі, беручись прибирати в кімнаті, — щоб ти дав спокій Томові.

— А тобі що до того?

— Що? Та й сама не знаю. Коли ти платиш за невільника тисячу двісті доларів і в таку гарячу пору не знаходиш йому кращого вжитку, ніж зганяти на ньому свою лють, то мені до цього справді байдуже. Я тільки допомогла йому по змозі.

— Он як? А хто просив тебе стромляти свого носа в мої справи?

— Звісно, що ніхто. Я вберегла тобі не одну тисячу, щоразу доглядаючи твоїх невільників, і оце таку маю дяку! А чи не ти програєш свій заклад, якщо збереш гірший від інших урожай? Чи не тобі утре носа Томкінс і чи не твої грошики заплачуть, га? Я вже наперед уявляю собі, як ти труситимеш гаманом.

У Легрі, як і в багатьох інших плантаторів, честолюбство мало лиш один вихід — зібрати найбільший в окрузі врожай, і він, як звичайно, побився об заклад з кількома фермерами в сусідньому містечку на цьогорічний збір. Отож Кассі із суто жіночою проникливістю, зачепила чи не єдине його вразливе місце.

— Ну гаразд, досить з нього того, що він дістав, — мовив Легрі. — Тільки нехай він мене перепросить і дасть слово виправитись.

— Він не буде перепрошувати, — сказала Кассі.

— Не буде, он як?

— Еге ж, не буде, — повторила Кассі.

— А дозвольте вас спитати чому, шановна пані? — глумливо мовив Легрі.

— Бо він правий, і він добре це знає, і ніколи не скаже, що був неправий.

— Кого це, в біса, обходить, що він знає? Цей клятий негр скаже те, що я йому звелю, або…

— Або він не зможе вийти в поле, а ти збереш менше бавовни й програєш заклад.

— І все ж він поступиться, неодмінно поступиться! Чи я не знаю негрів? Сьогодні ж буде плазувати переді мною, Як собака.

— Не буде, Саймоне. Ти не знаєш таких людей. Можеш роздерти його на шматки, але ні слова каяття ти з нього не вирвеш.

— Побачимо.?. Де він зараз? — спитав Легрі уже від дверей.

— У старій коморі, — відказала Кассі.

Хоч як рішуче розмовляв Легрі з Кассі, проте, коли він вийшов з дому, душу йому точила незвична тривога. Моторошні привиддя минулої ночі укупі з розважливими осторогами Кассі змусили його замислитись. Він визнав за краще поговорити з Томом віч-на-віч і, коли не вдасться упокорити його погрозами, відкласти розправу до слушнішого часу.

— Ну що, друзяко? — спитав він, зневажлива пхнувши Тома носаком. — Як ти тут? Чи не казав я, що можу тебе дечого навчити? То як тобі моя наука, га? Чи до душі прийшлася? Ти вже не такий гордий, як звечора? Не будеш читати проповіді бідному грішникові?

Том мовчав.

— Ану встань, бидло! — гримнув Легрі й знову штурхонув його ногою.

То було нелегко для побитої, ледве притомної людини, і, спостерігаючи, як Том силкується звестись на ноги, Легрі зловтішно реготав.

— Ну й моторний же ти сьогодні, Томе! Чи, бува, не застудився вчора ввечері?

Нарешті Том підвівся і з незворушним обличчям став перед господарем.

— То ти, бісова душа, ще й стояти можеш! — сказав Легрі, оглядаючи його з голови до ніг. — Здається, мало тобі всипали. Ну, от що, Томе, падай на коліна і проси пробачення за вчорашні гріхи.

Том не ворухнувся.

— На коліна, собако! — крикнув Легрі й оперіщив його гарапником.

— Містере Легрі, пане, — промовив Том, — я не можу просити пробачення. Я вчинив так, як вважав за справедливе, і чинитиму так завжди. Хай буде, що буде, а на лиходійство я не здатен.

— Так-то воно так, але ж ти не уявляєш собі, що може бути, містере Томе. Певно, гадаєш, що вчора звідав усе. Та щоб ти знав, це ще далеко не все… і взагалі дріб’язок. А от як тобі сподобається, коли тебе прив’яжуть до дерева й палитимуть на малому вогні? Приємна буде штука, га, Томе?

— Пане, — відказав Том, — я