Стендаль - Червоне і чорне

його Фуке повинен був розпечатати тільки в разі катастрофи, Жюльєн постарався якомога менше скомпрометувати мадемуазель де Ла-Моль, але, зрештою, він досить точно змалював своє становище.

Жюльєн кінчив запечатувати свій пакет, коли подзвонили на обід. Серце його забилось. Його уява, збуджена тим, що він тільки що писав, сповнилась трагічних перед чуттів. Він уже уявляв, як його хапають слуги, зв’язують і, заткнувши йому рот кляпом, тягнуть у льох. Там його день і ніч стереже слуга, а коли честь благородної сім'ї вимагатиме, щоб подія скінчилась трагічно, то легко можна буде покінчити з ним за допомогою якоїсь отрути, що не лишає слідів, і тоді, перенісши його, мертвого, в його кімнату, скажуть, що він помер від якоїсь хвороби.

Подібно до автора драми, схвильованого витвором власної уяви, Жульєн відчував справжній страх, входячи в їдальню. Він придивлявся до слуг у парадних лівреях, вивчав їхні обличчя. «Кого з них вибрали для сьогоднішньої нічної пригоди? — думав він. — В цій сім'ї дуже живучі перекази про двір Генріха III, про них так часто згадують, що ці люди, вважаючи себе ображеними, діятимуть більш рішуче, ніж будь-хто з їхнього кола». Він глянув на мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись прочитати в її очах наміри її сім'ї. Вона була бліда, і обличчя її було, як на середньовічному портреті. Ніколи він не бачив у неї такого високого благородства, вона була справді прекрасна і велична. Він мало не закохався в неї. «Блідість її свідчить про її великі задуми», — сказав він сам собі.

Даремно він після обіду довго прогулювався в саду, мадемуазель де Ла-Моль не вийшла. Який тягар спав би з його душі, якби він міг поговорити з нею!

Чому не сказати відверто — йому було страшно. Прийнявши тверде рішення діяти, він, уже не соромлячись, віддавався цьому почуттю. Аби тільки в момент дії в мене вистачило мужності, — говорив він собі, — а зараз — хіба не однаково, що я почуваю?» Він пішов подивитись заздалегідь, де стоїть драбина, попробував, чи дуже вона важка.

«Мабуть, мені судилося користатися цим знаряддям, — сказав він сам собі, посміхаючись. — Тут так само, як колись у Вер'єрі. Але яка різниця! Тоді, — додав він, зітхаючи, — мені не доводилось не довіряти особі, заради якої я наражав себе на небезпеку. Та й риск був зовсім не такий! Якби мене навіть і вбили в саду пана де Реналя, в цьому для мене не було б ганьби! Там моїй смерті легко надали б характеру якоїсь незбагненної випадковості. А тут які огидні історії почнуть плести в салонах де Шона, де Кейлюса, де Ретца і так далі, та, зрештою, скрізь. Мене зроблять страхіттям навіки.

На два-три роки, не більше, — всміхнувся він, глузуючи з самого себе. Але ця думка гнітила його. — А хто ж мене зможе виправдати? Навіть якщо Фуке надрукує мій посмертний памфлет, це буде зайвою підлотою. Як! Мене прийняли в дім, і в подяку за гостинність, за все добро, зроблене мені, я друкую памфлет про те, що відбувається в цьому домі! Я плямую честь жінки! О! Тисячу разів краще вже бути обдуреним!»

Це був жахливий вечір.

XVI. ПЕРША ГОДИНА НОЧІ

Сад цей був дуже великий, розпланований з великим смаком кілька років тому. Але дерева росли тут з часу вікопомного Прео-Клера, що так уславився за Генріха III. Їм було більше ста років. Якимсь сільським привіллям віяло від них.

Мессінджер

Він уже хотів написати Фуке іншого листа й відмінити попереднє розпорядження, коли пробило одинадцяту годину. Він голосно стукнув засувкою на дверях своєї кімнати, немов замикаючись на ніч. Потім, крадучись, пішов подивитись, що робиться в домі, особливо на четвертому поверсі, де жили слуги. Ніде не було нічого незвичайного. В одної з покоївок пані де Ла-Моль була вечірка, і слуги весело розпивали пунш. «Ті, що там регочуть, певне, нічого не знають про нічну засаду, інакше були б у серйознішому настрої.

Нарешті він пробрався в найтемніший куток саду.

«Якщо вони вирішили обійтися без тутешніх слуг, то люди, яким доручено схопити мене, з'являться, очевидно, через огорожу саду.

Якщо пан де Круазнуа все це розважно обміркував, то він розуміє, що для репутації молодої особи, з якою він має намір одружитись, буде безпечніше, коли мене схоплять перш ніж я увійду в її кімнату».

Він зробив справжню, дуже ретельну військову рекогносцировку по всьому саду. «Йдеться про мою честь, — думав він. — І якщо я щось проґавлю, даремно нарікатиму потім: «Ах, я про це й не подумав». Ніколи я собі тоді не прощу».

Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. 06 одинадцятій годині зійшов місяць о пів на першу він залив яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.

«Вона збожеволіла», — казав собі Жульєн.

Пробило першу годину; але у вікнах графа Норбера ще світилось. Ніколи в житті Жюльєн не відчував такого страху; він бачив самі тільки небезпеки в усій цій справі, втративши геть усю мужність.

Він пішов, приніс величезну драбину, почекав п'ять хвилин, щоб дати час Матильді змінити своє рішення, і о першій годині п'ять хвилин приставив драбину до вікна. Він піднімався тихенько з пістолетом у руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилось.

— А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину, — сказала Матильда, явно хвилюючись.

Жюльєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.

3 ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.

— Облиште! — сказала вона, відштовхнувши його. Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де Ла-Моль були дуже виразні. «Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу», — подумав він.

— Що це у вас в боковій кишені? — спитала Матильда, радіючи, що знайшла предмет для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, завдаючи їй страшної муки.

— В мене тут різна зброя, пістолети, — відповів Жюльєн, теж дуже задоволений, що 6 про що говорити.

— Треба прибрати драбину, — сказала Матильда.

— Вона дуже велика і можна побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.

— Шибок розбивати не слід, — сказала Матильда, марно намагаючись говорити невимушено. — Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив'язавши її до першого щабля. —