Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

буде зоря, червоний і світло. Вона попросила моряка навчити її ще кількох. Той згадав, що міг, бажаючи їй допомогти, але перепросив, мовляв, знає тільки морські терміни й слова, якими звертаються до гарненьких дівчат.

Вони так і не зустріли китів.

Чоловіки були розчаровані. Знуджені й непосидючі. З моря виловили все, що можна. Капітан боявся збанкрутіти. Деякі моряки — з тих, з якими Алма заприятелювала — хотіли похизуватися перед нею своїми мисливськими вміннями.

— Такої пригоди ви ще не бачили, — запевняли її.

Вони щодня виглядали китів. Алма теж. Але їй так і не пощастило хоч одного побачити, бо в червні 1852 року корабель причалив до берегів Таїті. Моряки подалися в один бік, Алма — в інший, і більше про «Елліот» вона ніколи не чула.

Розділ двадцять другий

З палуби «Елліота» Алма першими розгледіла скелясті гірські вершини Таїті, що впиралися в безхмарну небесну блакить. Був погожий, ясний ранок — вона щойно прокинулась і вийшла на палубу глянути на світ. Те, що постало перед її очима, заскочило її зненацька. Від краєвидів Таїті їй перехопило подих — але її вразила не їхня краса, а те, як дивно вони виглядали. Вона все життя чула розповіді про цей острів, бачила малюнки й картини, але й гадки не мала, що тут такі височезні, дивовижні гори. Вони були анітрохи не схожі на округлі пагорби Пенсильванії; зарослі, дикі схили — неймовірно круті, страхітливо гострі, шалено високі й сліпучо зелені. Густа зелень тяглася до самісінького узбережжя. Здавалося, що кокосові пальми виростають просто з води.

Алмі мурашки по спині забігали. Ось вона й допливла, буквально до самої середини водяної порожнечі — на півдорозі між Австралією й Перу — і з голови їй не виходило одне питання: звідки тут узагалі взявся острів? Таїті видався їй таємничою, надприродною плямою на безмежній, безкінечній океанській гладі — химерним собором, що вигулькнув зненацька з морських глибин. Алма гадала, що перед нею постане рай, принаймні так завжди описували Таїті. Думала, що буде зачарована його красою, що почуватиметься, наче потрапила до едемського саду. Хіба Бугенвіль не називав Таїті Новою Китерою, на честь острова, де народилась Афродіта? Та першим, що відчула Алма, був, чесно кажучи, страх. Цього ясного ранку, у цих теплих широтах, коли їй раптом явилась славнозвісна утопія, вона не відчувала нічого, крім загрози. Цікаво, як почувався Емброз? Їй не хотілося залишатися тут самій.

Але куди ж вона ще поїде?

Старий неквапливий корабель плавно увійшов у гавань Папеете — десятки видів морських птахів так швидко завертілися, закружляли довкола щогл, що Алма не могла їх ні порахувати, ні як слід роздивитися. Алму разом з її валізами висадили на жваву, різнобарвну пристань. Капітан Терренс повівся дуже люб’язно — найняв для Алми екіпаж, який мав доправити її до місіонерського поселення у затоці Матаваї.

Після стількох місяців, проведених у морі, її ноги дрижали, сама вона мало не трусилася від хвилювання. Довкола неї тлумився найрозмаїтіший люд — моряки, морські офіцери, крамарі, був навіть хтось у черевиках на дерев’яній підошві, певно, голландський торговець. Алма бачила двійко китайських продавців перлин з довгими, закинутими на спину косичками. Бачила аборигенів, напіваборигенів і ще всяку різну публіку. Огрядний тубілець мав на собі грубе вовняне пальто, явно куплене в британського моряка, під яким виднілися голі груди, а замість штанів — просту спідничину з трави. Тутешні жінки вбиралася абияк. Старші безцеремонно виставляли напоказ свої груди, молодші були вбрані в довгі сукні, а волосся скромно позаплітали в косички. Напевно, вони — новонавернені християнки, подумала Алма. Вона бачила жінку, загорнуту в щось схоже на скатертину й взуту в європейські чоловічі шкіряні, на кілька розмірів завеликі, черевики, яка продавала незнайомі їй фрукти. Бачила чудернацько вбраного чоловіка, який натягнув європейські штани замість жакета, а на голову начепив корону з листя. Ото дивак, подумала Алма, та на нього ніхто, крім неї, уваги не звертав.

Тубільці були вищі на зріст, ніж її земляки. Деякі жінки були такі ж високі й дебелі, як Алма. Чоловіки — ще вищі. Їхня шкіра мала колір начищеної міді. Одні чоловіки мали довге волосся й відлякували своїм виглядом, інші були коротко підстрижені й виглядали цивілізовано.

Алма бачила, як зграйка повій пурхнула до моряків з «Елліота», щойно ті зійшли на берег, й тут же почала зухвало пропонувати свої принади. У жінок було довге розпущене волосся, що спадало нижче за талію блискучими чорними хвилями. Зі спини вони всі виглядали однаково. Та варто було глянути їм у лице, як різниця у віці й вроді відразу ставала очевидна. Почалися торги. Цікаво, скільки таке коштує. Цікаво, що саме ті жінки пропонують. Скільки тривають їхні справи, де відбуваються. І куди йдуть моряки, якщо хочуть купити хлопців, а не дівчат? На пристані ніде не було видно, щоб таким торгували. Мабуть, усе відбувається у тихішому закутку.

Алма бачила немовлят і дітлахів найрізноманітнішого штибу — голеньких і одягнених, у воді й на суші, здалеку й просто на своєму шляху. Діти рухалися, як косяки риби, як зграйки пташок, кожне рішення приймалося миттю, гуртом: А тепер стрибаймо! А тепер біжімо! А тепер просімо! А тепер глузуймо! Їй трапився старий чоловік із розпухлою ногою, завбільшки як цілих дві. Його очі побіліли від сліпоти. Вона бачила невеличкі екіпажі, що їх тягнули найсумніші в світі маленькі поні. Зграю коричневих, плямистих песиків, які борюкалися в затінку. Трійко французьких моряків, уже захмелілих у таку ранню годину, які йшли попідруч, виспівуючи непристойних пісеньок. Вивіску більярдного салону й — невже! — друкарні. Земля захиталася в неї під ногами. Вона перегрілася на сонці.

Гарний чорний півень помітив Алму й рушив до неї поважно, наче гінець, якого послали їй назустріч. Він був такий набундючений, що Алма нітрохи б не здивувалась, якби в нього на грудях висіла стрічка з медаллю. Півень зупинився просто перед нею, величний і насторожений. Зараз він щось скаже або попросить показати йому документи, здалося Алмі. Не знаючи, що ще зробити, вона присіла й погладила поважну пташку, наче якогось пса. Неймовірно, але півень не відскочив убік. Вона ще трохи його погладила — той задоволено закудкудакав. Врешті-решт півень статечно вмостився коло її ніг і розпушив пір’я. Усім своїм виглядом він показував, що їхнє спілкування відбувається точнісінько за планом. Алму їхня простенька «розмова» чомусь заспокоїла. Незворушність і впевненість, з якою тримався півень, розвіяли її неспокій.

Відтак вони удвох — птах і жінка —