Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

носі, — він рубонув у повітрі рукою, — вона мене відпустила, а випадкова течія, на щастя, викинула мене на берег. Ще більше мені поталанило, коли я знайшов серед тубільців співчутливу даму, що дозволила мені видужувати в її оселі, позаяк народ Сулджуку назагал ставиться до чужинців надзвичайно підозріло. — Він щасливо зітхнув. — Так я навчився їхньої мови. Украй духовний народ. Господь посприяв мені. Справді.

Запала тиша.

— Б’юсь об заклад, ти це можеш перевершити, — широко всміхнувся Лоґенові Лютар.

— Мене якось вкусила зла вівця, та особливого сліду від цього не зосталося.

— А як же палець?

— Оце? — Він витріщився на звичний обрубок і помахав ним уперед-назад. — А що він?

— Як ти його втратив?

Лоґен насупився. Він сумнівався, що йому подобається, в яке русло переходить ця розмова. Почути про Баязові помилки — це одне, а от заглиблюватись у власні йому не так уже й кортіло. Знають мертві, він припустився не однієї страшної помилки. Однак тепер на нього дивилися всі. Він мусив щось сказати.

— Я втратив його в бою. Під місцем, що зветься Карлеон. Тоді я сам був молодий і сповнений вогню. Я мав дурну звичку кидатись у гущу бою. Того разу, коли я вибрався, палець зник.

— Погарячкував, так? — запитав Баяз.

— Щось таке. — Він спохмурнів і злегка потер обрубок. — Дивно. Після того як його не стало, я ще довго відчував його, відчував, як свербить самий його кінець. Це мене бісило. Як можна почухати палець, якого нема?

— Було боляче? — запитав Лютар.

— Спершу — просто капець, але й близько не так сильно, як у деяких інших випадках.

— Наприклад?

Тут треба було подумати. Лоґен почухав обличчя й перебрав подумки всі години, дні й тижні, які провів із ушкодженнями, в крові та в крику. Шкандибаючи або намагаючись різати м’ясо перев’язаними руками.

— Якось мене добре рубонули мечем по обличчю, — промовив він, мацаючи заглибину, яку залишив у нього в вусі Тул Дуру, — кров лилася як дурна. Мало не виколов собі око стрілою. — Він потер шрам у вигляді півмісяця під бровою. — Вишкрябувати уламки довелося кілька годин. Тоді на мене під час облоги Уффріта впала брила — велика, хай їй грець. Ще й у перший день. — Він почухав потилицю й намацав під волоссям грудкуваті рубці. — Розбила мені череп і зламала плече.

— Кепсько, — сказав Баяз.

— Я сам винен. Ось що буває, коли намагаєшся голіруч повалити міський мур.

Лютар витріщився на нього, і він знизав плечима.

— Не вийшло. Я вже казав, що замолоду був запальний.

— Мене тільки дивує, що ти не спробував його прогризти.

— Скоріш за все, це я зробив би далі. Тим краще, що на мене скинули брилу. Хоч зуби досі при мені. Я два місяці вищав, лежачи на спині, поки місто тримали в облозі. Ледве встиг видужати до бою з Тридубою, у якому знову зламав усе це та ще дещо на додачу.

Згадавши про це, Лоґен поморщився, зігнув пальці правої руки й випрямив їх, згадуючи, як вони, геть потрощені, тоді боліли.

— То вже було боляче по-справжньому. Щоправда, не так, як тоді.

Він засунув руку під пасок і підняв сорочку. Всі придивилися з-за вогню до того, на що він показував. Шрам був невеличкий, далебі, просто під нижнім ребром, у западинці біля живота.

— Здається, нічого особливого, — сказав Лютар.

Лоґен розвернувся, показуючи їм спину.

— Решта тут, — сказав він і тицьнув великим пальцем на мітку біля хребта — як він знав, набагато більшу. Коли вони почали це засвоювати, запала тривала тиша.

— Наскрізь? — промимрив Лонгфут.

— Наскрізь, списом. У двобої з таким собі Хардінгом Мовчуном. Мені збіса пощастило вижити, це вже точно.

— Якщо це було на двобої, — пробурмотів Баяз, — то як ти залишився живим?

Лоґен облизав губи й відчув гіркий смаку роті.

— Я його переміг.

— Прохромлений списом?

— Я зрозумів це тільки опісля.

Лонгфут і Лютар похмуро перезирнулися.

— Здавалося б, таку деталь важко не помітити, — зауважив навігатор.

— Наче й так... — Лоґен завагався, намагаючись зрозуміти, як це добре сказати, але це було неможливо сказати добре. — Бувають моменти... ну... коли я насправді не знаю, що роблю.

Довга пауза.

— Як це? — запитав Баяз, і Лоґен поморщився.

Уся крихка довіра, яку він завоював за останні кілька тижнів, опинилася під загрозою руйнування, та він не бачив жодного вибору. Він ніколи не був добрим брехуном.

— Років, здається, в чотирнадцять я посварився з другом. Навіть не пам’ятаю, через що. Пам’ятаю, що розізлився. Пам’ятаю, що він мене вдарив. А далі я дивився на свої руки.

Він ізнову на них поглянув. У темряві вони здавалися блідими.

— Я його задушив. На смерть. Не пам’ятаю, як це зробив, але там був тільки я і в мене під нігтями була його кров. Я витягнув його на якесь каміння, кинув його головою донизу, а потім сказав, що він упав із дерева й помер, і мені всі повірили. Його мати плакала і таке інше, та що я міг удіяти? Так це сталося вперше.

Лоґен відчув, що з нього не зводить очей увесь гурт.

— За кілька років я мало не вбив свого батька. Штрикнув його ножем, поки ми їли. Чому, не знаю. Взагалі не знаю. На щастя, він видужав.

Він відчув, як Лонгфут стривожено відсувається, і не зміг поставити це йому на карб.

— Тоді саме почали частіше приходити шанка. Тож батько відправив мене на південь, за гори, шукати допомоги. Так я знайшов Бетода, а він сказав, що допоможе, якщо я битимуся за нього. Я здуру цьому радів, але бої все тривали й тривали. Що я тільки коїв на тих війнах... що мені тільки розповідали про те, що я коїв. — Він глибоко вдихнув. — Ну... Я вбивав друзів. А що я робив з ворогами, треба було бачити. Попервах мені це подобалось. Я обожнював сидіти на почесному місці біля ватри, дивитися на бійців і бачити їхній страх, що ніхто не наважувався дивитися мені в очі, але ставало дедалі гірше. І гірше. Була така зима, коли я здебільшого не розумів, хто я та що роблю. Часом я бачив, як це відбувається,