Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

журналіст, котрий запізнювався. А вже слідом в супроводі лише пари бодігардів у двері увійшов сяючий, немов новенький п’ятак, екс-прем’єр-міністр.

– До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!.. – вмить заволали всі присутні: – До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!.. Наш геть!.. ман-н-н!.. До-о-о!.. ро-о-о!.. шен-н-н!.. ко-о-о!..

Перш ніж прослідувати до зарезервованого спеціально для нього місця в центрі зали, екс-прем’єр пройшовся вздовж рядів столиків і потиснув руки всім охочим. Однією з перших такої честі удостоїлася Терезка Комарницька. Простягнута їй рука виявилася несподівано м’якою, тендітною і теплою, найбільше нагадуючи яловичу котлету з тих, які смажила на обід мама Альбіна. Втім, про свої враження дівчина не сказала нікому: а раптом не так зрозуміють?! Може вийти не дуже гарно…

Між тим, завершивши церемонію рукопотискань, радісний Дорошенко пройшов нарешті за свій столик і вже звідти звернувся до присутніх:

– Любі друзі! Я несказанно щасливий теплим прийомом, який ви продемонстрували. У вашому товаристві я почуваюся надзвичайно затишно, комфортно та розслаблено. Що ж, давайте спілкуватися! Я готовий.

На нього негайно посипалися запитання. Звісно, пріоритет віддавався таким метрам журналістики, як Микола Вересень, В’ячеслав Піховшек, Данило Яневський, Костянтин Стогній та інші. Однак у коротких проміжках, коли один ґранд мікрофону й камери змінював іншого, до всенародного улюбленця підходив то один, то інший студіозус, чокався своєю гальбою пива об кухоль екс-прем’єра і белькотав щось беззв’язне, але таке наївно-миле!.. Після чого всі присутні, включно з Дорошенком і самим студіозусом, дзвінко й безтурботно сміялися.

До речі, ніяких серйозних запитань не ставив також ніхто з журналістів – хоча, здавалося, міг би!.. І все ж після години цього легкого спілкування народний гетьман раптом заявив:

– Знаєте, любі друзі, колеги-журналісти… серед вас я почуваюся, немовби серед тигрів у клітці!

Така заява спричинила новий вибух легковажного дзвінкого сміху. Справді, якщо всі нешкідливі сьогодні журналісти нагадували Дорошенку тигрів – то тигри ці були явно паперовими. Іграшкові тваринки, чиє ричання більше скидається на нявчання й яких ніхто-ніхто не боїться…

Вже добігала кінця друга година посиденьок за пивом. Усі метри журналістики вже вдовольнили свою цікавість і пішли геть. Також здавалося, що з екс-прем’єром по декілька разів чокнулися гальбами всі охочі… Як раптом слово взяв той самий опецькуватий журналіст, який влетів до пивбару попереду високого гостя й пари його бодігардів:

– Спартак Сивак, газета «Рупор Донбасу», – прогудів він трохи хрипким басом: – Пане Дорошенко, шановний Вікторе Адамовичу! У мене нема жодних сумнівів, що на чергових президентських виборах, які відбудуться восени дві тисячі четвертого року, черговим главою держави станете саме ви. Отож скажіть мені, як майбутній лідер нації та Гарант Конституції: якою має бути та національна ідея, що об’єднає всю Україну? Ідея, на яку відгукнуться українці на Півночі й Півдні, в Центрі, на Сході та Заході нашої держави – всі без виключення…

Журналіст замовк, після чого у просякнутому пивними парами повітрі повисла раптова й ніким не очікувана тиша. І поки здивовані студіозуси намагалися зрозуміти, що ж оце сталося, з-за центрального столика пролунав якийсь невпевнено-деренчливий, боязкий голосочок:

– Це провокація…

Аж не вірилося, що це говорив той самий Дорошенко, який щойно випромінював радість і щастя:

– Ви провокатор!.. І запитання ваше провокаційне!.. Ви засланий козачок – ось хто ви такий, я зрозумів!

– Отже, ви не знаєте, яка національна ідея об’єднає всіх українців з найвіддаленіших куточків нашої держави… – прогудів газетяр. – Але якщо так, то чи можна назвати вашу позицію відповідальною?! Адже лідер нації повинен дати своєму народові ті смисли, які мобілізують усіх на докорінне перетворення, на таку необхідну модернізацію країни!..

Почувши це, Дорошенко спочатку жахливо зблід, потім, навпаки, різко почервонів плямами і, не стримавшись, заволав:

– Повторюю, що ви – засланий козачок і провокатор! Адже ця ідея давно відома всім українцям, бо нашу національну ідею кожен давно плекає в своєму серці, в інтимних глибинах своєї душі!..

– І все ж таки, прошу озвучити цю ідею, – наполягав «головастик». Тоді екс-прем’єр нарешті не витримав і вереснув надтріснутим фальцетом:

– Агов, хто-небудь, заткніть цього провокатора!

– Та ну, не переймайтеся! Краще я піду сам.

Журналіст «Рупору Донбасу» підвівся з-за свого столика й попрямував до виходу, пробубонівши сумно:

– Дякую, шановний Вікторе Адамовичу, я почув усе, що ви хотіли й могли сказати. Бувайте здорові, до нових зустрічей на прес-заходах.

Ніхто його не затримав, ніхто не «заткнув», як просив загальний улюбленець і кумир громадської думки… І саме тому Терезка Комарницька не могла залишити ситуацію просто так! Кинувши товаришам рвучке: «Ну, зараз я йому!..», дівчина скочила з місця й кинулася наздоганяти клятого «головастика». Вдалося це лише на вулиці, де Терезка загорлала щодуху:

– Ти-и-и, провокаторе чо-о-орті-і-ів!.. Як тобі не соромно нападати на загального улюбленця, на справжнього народного гетьмана Дорошенка?!

– Перепрошую, але насамперед скажіть, хто ви є?

«Головастик» говорив дуже спокійно… навіть можна сказати – аж надто спокійно, зважаючи на граничне збудження студенточки. До речі, під впливом його монотонного «трубного» басу дівчина несподівано заспокоїлася й відповіла вже значно тихіше:

– Я – Комарницька Тереза, навчаюся в Києво-Могилянській академії…

– Гаразд, Терезо, дякую. А тепер скажіть чесно, хіба ви не помітили, що Дорошенко жодним натяком так і не окреслив ту сакраментальну всеохопну національну ідею, про яку я, власне, запитував?.. Натомість він лише висунув мені безглузді обвинувачення. Погодьтеся, це…

– Але ж ти провокатор!.. – безпорадно пискнула студентка. На це «головастик» лише сумно посміхнувся й заперечив:

– Я не провокатор, дівчинко, я всього лише сумлінний газетяр. Моя мета є простою та зрозумілою: докопатися до істини. Так працює кожен представник «четвертої влади».

– Ага-а-а, то ти влади захотів!..

– Повторюю, я всього лише докопуюсь до істини. В даному ж разі істина полягає в тому, що відставний прем’єр-міністр Дорошенко збирається висувати свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах, не розуміючи прагнень українського народу й не знаючи, чого люди хочуть.

– Ніхто ще нікуди не висувається…

– Офіційно – ніхто. Але навіщо тоді навідуватися у молодіжні пивбари і запрошувати туди «тиху» пресу?! Ту саму пресу, яка чомусь не кусає політика, як належить ланцюговим псам демократії, а мурчить і нявчить біля ніг, немов домашня кішечка. Гадаєте, це просто так?.. Ні, шановна. Хтось почав просувати Дорошенка вперед до перемоги. Схоже на те. Дуже схоже. Принаймні Георгій Гонгадзе, який трохи навчав мене працювати, звернув би увагу саме на цю обставину.

– Як?! Невже сам Гонгадзе?! – здивувалася студенточка.

– Сам Гонгадзе, так. Але важливо інше: виборча кампанія де-факто розпочалася сьогодні й зараз, в цьому пивбарі. Розумієте, Терезо, про що я?..

– Отже, ти-и-и… Ну гаразд – ВИ вважаєте, що-о-о… наш Віктор