Бен Ааронович - Річки Лондона

«Бо якби це було можливо, в поліції був би відповідний бланк для рапорту», — подумав я.

— Я з цим не згоден, — сказала Леслі. — Втім, мушу визнати, я був невдахою по обидва боки від смерті.

— Ну, не знаю, — сказав я. — Мене ти надурив.

Леслі повернулася й подивилася на мене.

— Надурив, так, — сказала вона.

Навколо перенісся на розтягнутій шкірі Леслі були тонкі бліді лінії, тонке павутиння розірваних кров'яних судин починалося навколо її рота й здіймалося на щоки, наче плющ. Навіть розмовляла вона інакше, слова вимовлялися нечітко через зламані зуби та через те, що Генрі Пайк був змушений постійно тримати рот закритим, аби їх не було видно. Я був змушений вгамувати гнів, що переповнював мої груди, бо це була ситуація з заручником, а перше правило перемовника — не мати емоційного зв'язку. А може, першим було правило «не вбивати викрадача, доки він не відпустив заручників»? Або одне, або друге.

— Згадуючи минуле, — сказав я, — я просто дивуюсь, що ти жодного разу не схибив.

— Ти жодного разу не запідозрив? — задоволено спитала Леслі.

— Ні, — сказав я. — Ти був дуже переконливий.

— Жіноча роль — це завжди складно, — сказала Леслі. — А надто роль сучасної жінки.

— Шкода, що вона мусить померти, — сказав я.

— Я хочу, щоб ти знав, що тим, що я потрапив усередину цього вмістилища, я був здивований сильніше за всіх, — сказала Леслі. — Як на мене, у цьому винен той італієць, Піччіні; вони дуже пристрасний народ. Не можуть без хтивості жодного твору написати, навіть релігійного.

Я кивав і мав зацікавлений вигляд. Попри те, що телевізор та програвач ДВД були ввімкнені в штепсель, вогники режиму очікування не горіли. Леслі сиділа тут достатньо довго, щоб спалити мої електронні прилади, а за їхньої відсутності наступним буде мозок Леслі. Мені треба витягти з її голови залишки Генрі Пайка.

— З п'єсами завжди так, — сказала Леслі. — Сцени та дії набагато впорядкованіші, ніж у буденному світі. Якщо не тримати себе в руках, можна захопитися геніальністю персонажа. Саме так Пульчинела й надурив нас обох.

— Але ти хочеш, щоб Леслі жила? — спитав я.

— А це можливо? — спитала вона.

— Лише за твоєї згоди, — відповів я.

Леслі нахилилася вперед і взяла мене за руку.

— О, я згоден, — сказав він. — Не можна, щоб про Генрі Пайка казали, ніби він був таким невдячним, що поділився своєю долею з невинною.

Коли він це сказав, мені було реально цікаво, чи має він хоч якесь уявлення про ті смерті та страждання, що він залишив по собі? Може, це особливість привидів? Може, світ живих був для померлого сном, який він не сприймає серйозно?

— У такому разі дозволь мені викликати мого лікаря, — сказав я.

— Ти маєш на увазі того шотландського магометанина?

— Доктора Валіда, — сказав я.

— Ти вважаєш, що він може врятувати її? — спитала Леслі.

— Так, — відповів я.

— То викликай його якнайшвидше, — сказала Леслі.

Я вийшов на сходи, вставив у мобільник батарею й зателефонував докторові Валіду, а той сказав, що прибуде за десять хвилин. Він сказав, що я маю робити до його появи. Коли я повернувся, Леслі дивилася на мене очікувально.

— Можна мені взяти тростину Найтінґейла? — спитав я.

Леслі кивнула й простягнула мені ціпок зі срібною голівкою. Згідно з порадою доктора Валіда я поклав долоню на голівку, але не відчув нічого, окрім холоду металу — в посоху не залишилося анітрохи магії.

— У нас мало часу, — сказав я.

На канапі було відносно чисте простирадло — я взяв його.

— Мало? — спитала Леслі. — На жаль, чим ближче цей час, тим менше я готовий піти.

Я почав розривати простирадло на широкі стрічки.

— Чи можна мені звернутися безпосередньо до Леслі? — спитав я.

— Авжеж, хлопчику, — сказала Леслі.

— Як почуваєшся?

Зовні я не помітив жодної зміни.

— Ха! — сказала вона, і з інтонації я був певний, що це була справжня Леслі. — Дурне питання. Це трапилося, так? Я відчуваю…

Вона підняла руку до обличчя, але я взяв її та обережно змусив опуститися.

— Усе буде добре, — сказав я.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Не дивно, що розмовляти з людьми завжди мені доводиться.

— Ти маєш до цього природний хист, — сказав я.

— Річ не в хисті, — сказала Леслі. — А у важкій праці.

— Ти маєш природний хист до важкої праці, — сказав я.

— Дідько! — сказала вона. — Не пам'ятаю, щоб мене попереджали про ризик того, що моє обличчя може відпасти.

— Не пам'ятаєш? — спитав я. — А пам'ятаєш інспектора Неблета та його морду? Може, з ним саме це й трапилося?

— Скажи мені ще раз, що все буде добре.