Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

до складу СРСР — питання найближчого часу, можливо, й кількох місяців. Може, й трьох. Народи Естонії, Латвії та Литви щасливіші од фінського народу, адже вони самі виявили бажання приєднатися до СРСР. Оскільки народ Фінляндії не хоче цього, його доля буде тяжкою, адже Фінляндію приєднають силою. Фінляндія не може противитись Червоній Армії і не отримає ні від кого допомоги».

Такі були точні дані, отримані з перших рук, і вони красномовно свідчили, що Фінляндію і справді чекає чи не найбільша небезпека. Вибору не було і бути в тій ситуації не могло. Треба було вибирати найменше зло із двох (а зло — є зло, як його не вибирай) і приєднуватись до того чи того агресора (який вже там нейтралітет!) — до червоного чи до коричневого. Оскільки Німеччина не погрожувала приєднати Фінляндію до володінь Третього рейху, Фінляндія вибрала менше зло, коричневого агресора і, згнітивши серце, приєдналася до Антикомінтернівського пакту, спрямованого проти СРСР, ставши таким чином формально союзницею Німеччини в Другій світовій війні.

Маннергейм розумів, що це порятунок нетривкий і тимчасовий, але вибору вже не було. Як і часу на пошуки інших варіантів. Та й пакт Молотова-Ріббентропа передбачував включення Фінляндії в «сферу інтересів» Радянського Союзу.

«Поганим передвісником, — згадуватиме Маннергейм, — стали ноти, передані Литві 13 і 28 травня 1940 року, в яких ця країна звинувачувалась в антирадянській діяльності. 14 червня — новий ультиматум, а вже через день радянські війська почали окупацію Литви. 19 червня така ж лиха доля спіткала Естонію і Латвію, наставала черга країни Суомі. Розвідка доносила, що в Ленінградському військовому окрузі іде широкомасштабна воєнна підготовка, і питання, що настала черга й Фінляндії, вже стояло на порядку денному».

СРСР постійно пред’являв своїй північній сусідці все нові й нові вимоги, забрав у неї 75 паровозів і 2000 вагонів, прокладав на фінську територію свої залізниці і взагалі поводився на чужій території як у себе вдома. Фінам потрібно було зводити нову лінію оборони, зміцнювати прикордонні укріплення. Тим часом в СРСР наростав розмах підготовки до війни. І дарма президент Рюті запевняв супротивну сторону, що Фінляндія в жодному разі не нападе на СРСР, що вона взагалі не хоче бути втягнутою у війну. Країна Рад на це не звертала уваги, форсуючи підготовку до окупації Фінляндії, спішно посилювала свої прикордонні гарнізони, розташувавши в них 118 піхотних і 25 танкових бригад. Раз по раз провокувала все нові й нові небезпечні сутички, слала погрози й ультимативні вимоги. Ясно було, що в СРСР розпочалася всезагальна посівна, тільки цього разу сіяли там зуби дракона, готуючись до агресії. Зосередженість радянських військ вказувала на те, що на тім боці наростає загроза несподіваного нападу на Фінляндію. А Фінляндія розробляла лише один план війни — оборонний, хоч СРСР постійно звинувачував її в тому, що вона готується до війни.

Виходу не було. На випадок нападу СРСР на країну Суомі, — а це вже очікувалося з дня на день, фіни самі не вистоять перед навалою такого гіганта. Потрібен був союзник. І він знайшовся. Ним і став Адольф Гітлер та його Третій рейх, і Фінляндія змушена була бодай і формально, вступити у війну з СРСР.

Таке рішення Маннергейму — як і уряду та парламенту Фінляндії — далося нелегко, і він того року постарів чи не на десятки літ. Та все ж іменини є іменини, і їх треба було — бодай і в політичних цілях — відзначати, показуючи світові, що все, гаразд. Головнокомандуючий Фінляндії, попри все безтурботно святкує свої іменини в симпатичному будиночку на косі озера Саама…

Але поки спецлітак з Берліна підлітав до Іммола, приземлявся, та доки непроханому візитерові підганяли машину, в будиночку головнокомандуючого на мисі озера Саама тим часом почалося урочисте дійство. Президент республіки в присутності членів уряду і голови парламенту та його заступників привітав іменинника з 75–річчям, побажав йому, як водиться, щастя та всіх гараздів і повідомив, що за представленням Державної ради країни генерал-лейтенанту і головнокомандуючому збройних сил країни Карлу Густаву Маннергейму присвоєно найвище звання — маршал Фінляндії.

Від того повідомлення, що до останньої миті від нового маршала тримали в секреті, Маннергейм наче аж трохи пригнувся, фізично відчувши той додатковий тягар, що в одну мить ліг на його сімдесятип’ятилітні плечі. Цим званням уряд країни показав, що він покладає на нового маршала чи не найбільше своїх надій і сподівається, що Карл Густав Маннергейм як людина військова з честю витримає нові навантаження і буде, як і раніше, рятувати країну — навіть у безнадійних ситуаціях, більше уряду не було на кого покластися.

Після привітань і символічного чаркування гості на чолі з президентом відбули до його вагона, що стояв неподалік на залізничній вітці, а маршал заходився готуватися до зустрічі незваного берлінського візитера.

«І все було б ще нічого, якби не цей гість…» — тільки й устиг подумати іменинник, як Адольф Гітлер та особи, що його супроводжували — в тім числі й генерал-фельдмаршал Кейтель — з’явилися в будиночку головкома — «мого найкращого друга і друга всього великого німецького народу», — як з ходу заявив рейхсканцлер.

Маннергейм по-військовому, дещо навіть недбало, привітався з високим гостем (з ним він уже зустрічався в Берліні, як і з іншими вищими чинами рейху, в тім числі й з Генріхом Герінгом), що був, як завжди, в своєму дещо екзальтованому стилі, збуджено-хапковитому, й витав десь в емпіреях стосовно своєї «блискучої перемоги на Східному фронті»; представив йому офіцерів штабу. Гітлер відбувся загальним, хоча й різким кивком, але з німецькими офіцерами, які перебували у Фінляндії як союзники, привітався з кожним за руку, обмовився кількома незначущими фразами про те і се (очі його були блякло-мертві). Далі за протоколом фюрер відбув наносити візит президенту республіки, який перебував у своєму поїзді, що стояв на ближній залізничній вітці, і по якомусь часі після переговорів з урядовцями Фінляндії, разом з президентом повернувся до Маннергейма на ленч, де вже й відбулася неспішна бесіда.

Вітаючи іменинника і першого маршала Фінляндії, рейхсканцлер сказав (говорив він дещо сумбурно, швидко, раз по раз повторюючись, жестикулюючи і майже бігаючи сюди й туди з бляклими, виряченими очима), що він високо цінує те, що йому, невідомому солдатові Першої світової, випала така честь — вітати людину, яка прославилась як визволитель свого народу. А вже потім перейшов на проблеми великої політики. Всі стоячи поштиво слухали, утворивши чималий простір, у якому фюрер і бігав сюди й туди…

Перш за все, рейхсканцлер