Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Козак Мамай мовчав.

— Чи, може, — наполягав Пампушка, — вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось — панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть.

І Мамай відповів.

Але відповідь… усіх приголомшила.

— Я не відаю, — сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він.

— Як же це?! — обурився Пампушка.

— Чого туманом тьмиш?! — тоненько просурмив жінкуватий сотник. — Людей морочиш!

— Як же це воно?

— А так… Не знаю!

Тиша привалила каменем усю юрбу.

А Козак Мамай сказав нарешті:

— Я пам’ятаю деякі прикмети… — і замовк.

— А ще? — спитали з гурту.

— Крім того, є один папір…

«…Котрого завтра вже й не буде!» — сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина.

— А ще? — спитали люди.

— Шукати треба.

До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала:

— Ти таки й справді… не знаєш?

— Не знаю, серце, — безпорадно відповів Мамай своїй коханій. — А втім… — і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. — Нехай-но завтра!

— Чому завтра?

— Так треба, серденько.

— Ходім лишень! — рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував.

— Іди! — стиха мовив Мамай. — Наздожену.

Лукія рушила вперед.

Мамай не зразу міг покинути громаду.

Про щось порадившись із архієреєм, він уклонився до юрби:

— Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки — носити накопану землю. І кожен хай хорошенько подумає…

— Про чисті руки? — підказали з гурту.

— Так, — посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія.

Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці.

Бодай закинути їй зблизька в очі погляд.

Хоч вона й гнівається на нього.

Хоч вона й серцем крутенька.

Хоч вона…

А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, — і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава?

Проскочив? Чи…

10

Не проскочив-таки Омелько.

А вскочив…

Його спостигла халепа в той же вечір, ще й ніч його не обняла.

Загін жовтожупанників, лейстрові гетьманці, мирославського посланця обпали спрожогу в невеликому голому вибалку, що через нього конем скрадався парубок, обминаючи людні місця; чвалуючи не шляшком-доріжкою, а манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах.

Але й тут, у безлюдному степовому вибалку, його таки застукали, бо гетьман Однокрил порозставляв свої сторожові загони густо.

— Що за птиця? — грубо крикнув Омелькові жовтожупанний осавул Продайвода.

— Соловейко, — в тон йому відказав Омелян, а про свою халепу подумав: «Біда, раче, вода кипить!»

А коли швиденько, гуртом навалившись на нього, хоч і втративши на тім кількох лейстровиків, що попали під шабельку Омелькову, коли, швиденько його зв’язавши й витягши з-за пазухи голуба, а не здогадавшись, правда, підпороти шапку, в котрій був зашитий лист до царя, коли спитали парубка — якої він хоче смерті, як саме його стратити, Омелько, посміхнувшись, відповів запитанням:

— За віщо ж мене тратити?

— За те, що ти — не в гетьманському жовтому жупані, а так дуже кудись поспішаєш.

— До рідної сестри на весілля поспішаю.

— А може ж, те весілля — без дозволу нашого ясновельможного? — знизав плечима осавул Продайвода. — Відпустити тебе не сміємо. Взяти до нас — не можемо. Значить, смерть! — і знову в хлопця ґречно поспитали, яким чином він воліє скінчити своє земне життя?

— Байдуже ракові, в якому горшку його зварять! — повів бровою Омелян.

— Тобі смішно? — здивувався Продайвода.

— Ще б пак! Поспішав на весілля, потрапив на похорон.

— Що ж нам з тобою зробити?.. Ми тебе повісимо. Хочеш?

— Так ніде ж — ані древа! — пирснув Омелько, кинувши оком на степ.

— То ми тебе застрелимо. Га?

— Порубайте мене, — попросив Омелян.

І подумав: «І цей лист пропадає…»

Не про себе подумав, а про лист до царя.

Потім спитав:

— А шаблі ж у вас гострі?

— Шаблі, як шаблі.

— Е-е, — сказав Омелько, — будьте ж хоч у такому ділі людьми, а не собаками. Нагостріть лишень…

Лейстровий осавул люто блимнув на нього, але не сказав ніц, бо ж однаково помре за хвилину козак, і кивнув двом своїм жовтожупанникам, а тії, взявши в тороках мантачки, як ото бувають у косарів, заходились мантачити шаблі.

«У батька сивини прибільшиться, — думав тим часом Омелько. — Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть…»

Шаблі від мантачок дзвеніли й співали.

Дзвеніли й жайворони в високості.

Заспівав десь у траві легковажний шпачок.

Аж самому скортіло — аж-аж! — співати схотілося хлопцеві.

— Помолись перед смертю, — сказав тут Продайвода.

— Помолюсь…

І Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше.

Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала і дзвеніла.

А Омелян співав.

Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили на нього свої шаблі.

Очі йому зараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, — це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів,