О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— Тоді швидко вчися, — сказав я і дав йому понюхати мою гармату.

Він схопив гармошку, почервонів, наче буряк, і став дути. Награвав він гарненький мотивчик, пам'ятаю, я його чув ще хлопчиськом:

Гарна дівчинка я була,

Мама кралечкою звала…

І так він грав без упину до самого нашого відходу. Коли йому не вистачало повітря або він збивався — а це траплялося досить часто, — я наставляв на нього гармату і питав, що ж таке скоїлося з цією дівчинкою, чи не здумав він її покинути, і він миттю починав ушкварювати з новою силою.

Кумедніше за цього типа, що ушкварював — босоніж і в циліндрі — на губній гармошці, я за все життя нічого не бачив. Одна руда красунечка, дивлячись на нього, мало кишки не порвала з реготу. Її, мабуть, було чутно в сусідньому вагоні.

Потім Джим тримав пасажирів на мушці, а я обнишпорював полиці. Я рився у постелях і кидав у наволочку все, що потрапляло під руку — чого тільки там не було! Покінчивши з обшуком, я витрусив наволочку посеред проходу. Виявилось, що я набрав чимало годинників, браслетів, каблучок і сумочок упереміш із щелепами, фляжками, пудреницями, шоколадними цукерками та шиньйонами різної довжини та кольору. Знайшлося там і з десяток дамських панчіх, які я вивудив з-під матраців, вони були туго напхані жіночими прикрасами, годинниками і пачками грошей. Я запропонував повернути «скальпи», як я їх назвав, сказав, що ми не індіанці, але всі пані вдали здивування: мовляв, вони вперше таке бачать. Одна з пасажирок — і вельми непоганої зовнішності — замотана у смугасту ковдру, побачивши, як я підняв з підлоги важкувату панчоху, закричала:

— Це моя панчоха, сер. Скажіть, адже ви не маєте звички грабувати жінок?

Оскільки це був наш перший наліт, ми ще не встигли розробити морального кодексу, і я розгубився. Але, як би там не було, я відповів:

— У жодному разі, ця звичка ще не стала другою натурою. Якщо тут ваші особисті речі, я вам їх поверну.

— Звичайно, особисті, — палко запевнила пані і потяглася за панчохою.

— Перепрошую, але я хочу все-таки подивитись, що там таке, — сказав я й узявся за панчоху. На підлогу впали золотий чоловічий годинник, що коштував не менше двохсот доларів, чоловічий гаманець, потім ми в ньому знайшли шістсот доларів і револьвер тридцять другого калібру: із жіночих речей там був тільки срібний браслет центів за п'ятдесят.

Я сказав:

— Ось ця дрібничка і справді ваша, — і простягнув їй браслет. — А тепер, — вів далі я, — як ви можете чекати, щоб ми з вами поводилися добре, коли ви нас так одурюєте? Я з вас просто дивуюсь.

Красунечка почервоніла так, ніби її і справді зловили на місці злочину. Якась пасажирка крикнула: «Яка ницість!» Дотепер не знаю, кого це стосувалось — тієї пані чи мене.

Впоравшись зі справами, ми наказали пасажирам лягати спати, з порогу ввічливо побажали їм на добраніч й ушилися. На світанку — за сорок миль від моста — ми поділили здобич. Кожному дісталося по 1752 долари 85 центів готівкою. Дрібнички ми поділили на око. І роз'їхалися хто куди, кожен сам собі, господар.

Так пройшов мій перший наліт, і дався він мені не тяжче за інші. Щоправда, потім я твердо тримався поштового вагона, пасажирів більше ніколи не чіпав. Як на мене, це найнеприємніше в нашій справі. За вісім років через мої руки пройшло чимало грошей. Найбільша пожива мені дісталася якраз через сім років після першого нальоту. Ми дізналися, яким потягом повезуть платню солдатам одного з гарнізонів. І налетіли на потяг просто серед білого дня. Наша п'ятірка залягла в піщаних пагорбах неподалік від полустанку. З метою охорони потяг супроводжували десять солдатів, але з однаковим успіхом їх могли розпустити по домівках. Ми не дали їм навіть висунутися з вагона, помилуватися нашою роботою. Отже, гроші нам дісталися жартома і все, майте на увазі, золотом. У той час пограбування наробило великого галасу. Гроші були казенні, тому уряд напустився і почав ставити єхидні запитання: навіщо, мовляв, потяг супроводжував конвой. Військові говорили: ніхто, мовляв, не очікував, що грабіжники налетять на потяг удень, серед голих піщаних пагорбів — більше вони на своє виправдання нічого не могли сказати. Не знаю, як прийняв їхні виправдання уряд, але я-то знаю, що вони говорили правду. Тому що головне в нальоті — раптовість. Газети друкували всілякі небилиці про розміри завданого казні збитку і врешті-решт дійшли висновку, що збиток становив 9—10 тисяч. Уряд мовчав. Але вам я назву правильну цифру, вона ще жодного разу у пресі не з'являлась — ми тоді хапнули 48 тисяч. Якщо вам не ліньки, порийтеся, з'ясуйте, як дядько Сем[363] провів цей невеликий дебет-кредит через свій особистий бюджет, і ви переконаєтесь, що сума мною названа точно, до єдиного цента.

На той час ми вже встигли накопичити досвід і знали, що й до чого. Ми відмахали миль із двадцять на захід, залишаючи за собою такий слід, що і бродвейському полісменові він спав би на очі, і повернулися тим самим шляхом назад, тільки цього разу вже замітаючи сліди. А за день, коли загони доброзичливців прочісували місцевість по всіх напрямках, ми з Джимом вечеряли на другому поверсі в одного нашого друга, в тому самому місті, звідки за нами вислали погоню. Наш друг показав нам, як у будинку через дорогу друкуються оголошення, в яких обіцяно винагороду за наше піймання.

Мене питали, що ми робимо з награбованими грошима. Так от, коли розтринькали гроші, ніколи не пам'ятаєш, куди вони пішли. Гроші течуть крізь пальці, мов пісок. Людині, що оголошена поза законом, потрібно багато друзів. Поважний громадянин може обійтись (і часто-густо обходиться) двома-трьома приятелями, але людині, на яку полює поліція, без «дружків» неможливо. Коли загони розлючених доброзичливців і націлених на винагороду полісменів наступають йому на п'яти, він не виживе, якщо не підготує собі заздалегідь декілька домів, де можна передихнути, попоїсти, нагодувати коня і поспати декілька годин поспіль спокійно. От чому, пограбувавши потяг, бандит обов'язково обдаровує своїх друзів і обдаровує щедро. Бувало, тікаючи після недовгого відпочинку в одній із цих мирних обителей, я кидав жменю золота і банкнот дітлахам, що гралися на підлозі, не знаючи навіть, скільки там було — сто доларів чи тисяча.

Коли бувалому грабіжнику вдається добре поживитись, він найчастіше вирушає розтринькувати гроші до великих міст. Новачки ж,